Коли ми почали оглядати руїни міста, Октейв був помітно збуджений і зустрічав кожну цікавинку шквалом гучних коментарів. Решта були пригнічені та мовчазні; і я гадаю, що більшість учасників нашого загону до певної міри поділяла мої почуття. Було просто неможливо позбутися святобливого остраху та подиву, якими ми пройнялися, споглядаючи ті мегалітичні камені.
Я не маю часу докладно описувати руїни, мушу поквапитися, щоб розповісти всю історію. Втім, багато чого я однаково не зможу описати, оскільки основній частині міста так і судилося залишитися недослідженою.
Ми пройшли певну відстань серед тих оперезаних терасами трикутних будівель, просуваючись зиґзаґоподібними вулицями, що підкреслювали лінії цієї вкрай своєрідної архітектури. Більшість веж були більшою чи меншою мірою поруйнованими, і повсюди ми бачили сліди глибокої ерозії, залишені вітром і піском, які впродовж довгих циклів чинили вплив на ці будівлі й багато де заокруглили гострі кути могутніх стін. Ми входили до деяких із тих веж крізь високі та вузькі дверні пройми, але знаходили всередині лише цілковиту порожнечу. Хай які предмети обстанови могли міститися в них, усі вони, певно, давно розсипалися на порох; і порох той звіяло геть всюдисущими пустельними бурями. Де-не-де на зовнішніх стінах збереглися сліди різьблення чи написів, але усі вони були такі затерті й понищені часом, що нам пощастило розрізнити лише кілька фрагментарних обрисів, з яких однаково нічого не вдалося зрозуміти.
У решті-решт ми вийшли на широку головну вулицю, що закінчувалася, впираючись у стіну величезної тераси, яка мала кількасот ярдів завдовжки та, либонь, із сорок ярдів заввишки, і до якої тулилися центральні будівлі, утворюючи щось на кшталт цитаделі чи акрополя. Марш поруйнованих сходів, створених для ніг довших, ніж у людей чи навіть у довготелесих сучасних марсіан, вів на горішню терасу, яка, здавалося, була витесана у самому плато.
Зупинившись, ми вирішили відкласти на потім дослідження вищих будівель, які, більше за решту відкриті негоді, зазнали значно суттєвіших руйнації та занепаду і, найімовірніше, не вартували тих зусиль, які б ми могли витратити на їхній огляд. Октейв уже навіть почав був висловлювати розчарування через те, що нам не вдалося знайти ніяких артефактів або різьблень, які могли б кинути світло на історію Йог-Вомбіса.
А тоді у головній стіні трохи правіше від сходів ми помітили вхід, напівзавалений прадавніми уламками. За купою детриту321 ми виявили початок сходового прогону, який вів униз. З того отвору майже зримим потоком струменіла пітьма — нудотна й затхла, наскрізь просякла предковічним смородом розкладу; а що ми не могли розгледіти нічого далі перших сходинок, то складалося враження, ніби вони зависли над чорною безоднею.
Октейв, я та ще дехто з нашого загону взяли із собою електричні ліхтарі — на той випадок, якщо у них стане потреба під час досліджень. Нам спало на думку, що в Йог-Вомбісі можуть бути такі самі підземні склепи та катакомби, як ті, що трапляються у сучасніших містах Марса. Ці підземелля часто є обширнішими за міста над ними, тож саме такі склепи були тим місцем, де ми, найімовірніше, могли знайти рештки цивілізації йоргі.
Спрямовуючи в безодню промінь ліхтаря, Октейв почав спускатися. Він бадьоро гукнув до нас, спонукаючи рушати за ним слідом.
І знову на якусь мить незбагненна, ірраціональна паніка скувала мене холодом, тож я завагався, а решта тим часом купчилася за моєю спиною. А тоді, як і раніше, жах минув, і я здивувався сам собі, що піддався чомусь абсурдному і намисленому. Я почав спускатися сходами слідом за Октейвом, і решта один по одному попрямували за мною.
Спустившись тими високими й незручними сходинками до самого низу, ми опинились у довгому та просторому склепі, що скидався на якийсь підземний передпокій. Його підлога була встелена товстим шаром прадавнього пилу, що насіявся за незліченні роки; де-не-де лежали купи сірого грубого пороху, подібного до того, що залишається після розкладу деяких різновидів грибів, які ростуть у марсіанських катакомбах під каналами. Можливо, колись такі гриби могли траплятися і в Йог-Вомбісі, але через тривале та надмірне зневоднення вони, певно, вже дуже давно загинули. Безперечно, ніщо, навіть гриб, не могло вижити у тих сухих склепах за численні минулі еони.
Повітря було навдивовижу важким, наче свого часу рештки прадавньої атмосфери, менш розрідженої, ніж теперішня атмосфера Марса, осіли в склепах і повік залишились у тій застояній пітьмі. Дихати було важче, ніж повітрям зовні, тут воно було сповнене якимись незнаними випарами; із кожним кроком з-під наших ніг здіймалися хмари легкого пилу, що, наче прах розпорошених мумій, поширювали довкруж ледь чутний сморід давноминулого гниття.
