Навіть попри ту важку летаргію, в яку я поринав, мене стривожила ознака чогось неприродного та, можливо, лиховісного, яка вбачалася у тій картині. Я спробував сісти, і щойно поворухнувся, як тіняве щось — хай чим воно було — сахнулося назад і знову злилося водно з більшою тінню. Його зникнення так мене приголомшило, що я цілковито прокинувся; втім, у мене не було певності щодо того, чи справді я щось бачив. Коли я кинув на ту рухому тінь останній швидкий і побіжний погляд, вона видалася мені подібною до круглястого, темного та зморщеного клаптя тканини чи шкіри дванадцяти або чотирнадцяти дюймів у діаметрі, який хутко проповз землею, складаючись при цьому вдвоє, неначе гусінь п’ядуна320, через що приголомшливим чином згинався та розгинався під час руху.
Я не міг заснути ще майже годину, і якби не лютий холод, я, поза всяким сумнівом, підвівся б, аби розвідати усе як слід і пересвідчитися в тому, чи справді я бачив якийсь об’єкт химерної природи, а чи лише наснив його. Я лежав, прикипівши поглядом до густої ебеново-чорної тіні, в якій він зник, поки у моїй свідомості гротескною процесією проходили одна по одній низки химерних розмислів. Навіть тоді, хоча й дещо збентежений, я не пройнявся ані справжнім страхом, ані передчуттям імовірної загрози. Натомість я почав дедалі старанніше й старанніше переконувати себе, що побачена мною річ була надто дивною та фантастичною, аби бути чимось іншим, окрім як сновиддям. І врешті-решт я закуняв і поринув у легкий сон.
Мене розбудили холодні демонічні зітхання
Тепер моє химерне нічне видиво здалося мені особливо, фантасмагорично нереальним, і я лише побіжно його пригадав, не ставши розповідати про нього решті. Але якщо невиразні, спотворені тіні сну часто забарвлюють чиїсь години неспання, то вони могли спричинитися й до того, що викликали у мене той незвіданий настрій, який охопив мене зараз; настрій, в якому нелюдська чужість усього, що нас оточувало, та чорна, незміренна прадавність цих руїн гнітили мене з майже нестерпною силою. Це відчуття немовби складалося з мільйона непевних, примарних образів, які, незримі — проте відчутні, соталися з тієї величної неземної архітектури; це відчуття тяжіло наді мною, неначе породжений могилою інкуб, одначе було позбавлене форми та значень, які може осягнути людська думка. Мені здавалося, що я рухаюся не на відкритому повітрі, а у задушливих поховальних склепах, що задихаюся у важкій, просяклій смертю атмосфері, у міазмах розкладу, які застоялися впродовж багатьох еонів.
Моїм супутникам нетерпеливилося дослідити ті руїни, і, звісна річ, мені годі було й згадувати при них про ті вочевидь абсурдні та надумані тіні, які псували мені настрій. Людські істоти, потрапляючи до інших, ніж їхній рідний, світів, часто схильні до подібних нервових і психічних симптомів, які викликають у них незнайомі сили та незвичні випромінювання нового довкілля. Та коли ми вирушили у підготовчу виправу, аби оглянути руїни, і наблизилися до споруд, я плентався позаду решти, охоплений паралізуючою панікою, через яку на кілька митей втратив здатність рухатися і дихати. Здавалося, неначе до мого мозку та м’язів просочилася якась темна, холодна вільгість, проникла в їхні глибини й затамувала їхню роботу. А тоді паніка минула; і я був вільний піти слідом за рештою загону.
Хай як дивно це було, але двоє марсіан відмовилися нас супроводити. Байдужі та мовчазні, вони не дали нам бодай якогось пояснення причин такої відмови; проте, очевидно, ніщо не могло змусити їх увійти до Йог-Вомбіса. Ми були неспроможні визначити, боялися вони тих руїн чи ні; їхні загадкові обличчя з маленькими розкосими очима та величезними тріпотливими ніздрями не виказували ані страху, ані жодної іншої зрозумілої людям емоції. На наші запитання вони відказали хіба, що протягом багатьох епох нога жодного з айгаї не ступала серед тих руїн. Вочевидь, у них існувало якесь загадкове табу, пов’язане з цим місцем.
Зі спорядження в ту підготовчу виправу ми взяли із собою лише лом і два кайла. Решту наших інструментів, а також певну кількість зарядів із потужною вибухівкою ми залишили в таборі, щоб згодом, оглянувши місцевість, використати їх, якщо у тому стане потреба. Дехто з нас мав автоматичні пістолети, але їх також не стали брати, адже здавалося геть безглуздим навіть уявити, що серед тих руїн можна зустріти хоч якусь форму життя.
