— І, либонь, набагато старіше, — пристав на ці слова Октейв. — Згідно з найбільш достовірними легендами, расу йоргі, яка збудувала Йог-Вомбіс, винищила теперішня панівна раса, і сталося це щонайменше сорок тисяч років тому.
— А ще ж побутує історія, — додав Гарпер, — що останніх йоргі знищила якась невідома сила — щось надто жахливе та химерне, аби згадувати про це навіть у міфах, чи не так?
— Звісно, мені доводилося чути ту легенду, — погодився Октейв. — Можливо, серед цих руїн ми знайдемо докази, які її доведуть або ж спростують. Йоргі могла вигубити якась жахлива епідемія, така, як пошесть Яшта — щось на кшталт зеленої плісняви, яка з’їдала усі кістки в тілі, починаючи із зубів і нігтів. Але нам не варто боятися її підхопити, адже навіть якщо в Йог-Вомбісі і збереглися якісь мумії, то після стількох циклів планетарного зневоднення усі бактерії будуть давно мертві разом зі своїми жертвами. Хай там як, а ми напевно зможемо багато чого дізнатися. Айгаї завжди намагалися оминати це місце. Його мало хто відвідував, і ніхто, наскільки я з’ясував, ще не здійснював ретельного дослідження тих руїн.
Cонце з моторошною швидкістю опустилося за небокрай, немовби щезло радше завдяки якомусь спритному фокусові, аніж природному процесові заходу. Ми відчули холод, щойно запали синьо-зеленаві сутінки, а ефір у височині над нами був схожий на велетенську і прозору крижану баню, якої не торкався промінь сонця; баню, поцятковану мільйоном безбарвних блискіток — зірок. Ми нацупили на себе пальта і шоломи з марсіанського хутра, як і слід такими ночами, і, відійшовши на захід од міських мурів, влаштували табір з підвітряного боку, аби бути бодай трохи захищеними від
Опісля, радше заради комфорту, ніж через утому, ми рано повкладалися до спальних мішків; двоє наших провідників-айгаї закуталися у схожі на савани згортки сірої тканини, званої
Я ж закляк навіть у товстому двошаровому спальнику, відчуваючи на собі студінь нічного повітря, і певен, що скоріше це, ніж будь-що інше, спричинилося до того, що я довго не міг заснути, а сон, у який я, зрештою, провалився, був неспокійним і уривчастим. Природно, незвичність нашого становища та химерна близькість тих еонічних мурів і веж могли до певної міри порушити мій спокій, але хай там як, а мене не турбувало анінайменше передчуття тривоги чи небезпеки; я, певно, розсміявся б від самої думки про те, що якась загроза може чаїтися в Йог-Вомбісі, серед неймовірної та приголомшливої старовини якого навіть самі фантоми його небіжчиків давно уже мусили зблякнути та перейти в нічогість.
Однак я мало що пам’ятаю, крім відчуття нескінченності ночі, яким часто позначається неглибокий та уривчастий сон. Я пригадую вітер, який, пронизуючи до кісток, стогнав над нами ближче до опівночі, і як пісок дрібним градом жалив моє обличчя, принесений вітром, що перелітав від однієї незапам’ятної пустелі до іншої; пригадую й тихі незворушні зорі, що ненадовго потьмянішали, заслонені пеленою летючої предковічної куряви. А тоді вітер ущух, і я знову задрімав, але час від часу очунював. Зрештою, під час одного з таких періодів напівпробудження, я неясно збагнув, що два місяці-близнюки, Фобос і Деймос319, уже зійшли на небі, і їхнє сяйво, ллючись на руїни, утворювало велетенські примарні тіні та кидало попелясте мерехтіння на закутані фігури моїх супутників.
Певно, я поринув у напівсон, адже спогади про те, що я тоді бачив, непевні, як усяке сновидіння. З-під важких повік я споглядав за крихітними місяцями, що здійнялися над верхівками трикутних веж без бань; а ще я бачив тіні руїн, що далеко простяглися землею і майже торкалися тіл моїх побратимів-археологів.
Уся та сцена була скута скам’янілою тишею; ані поруху від моїх товаришів. А тоді, коли повіки вже ладні були склепитися, виникло враження, що у тому замерзлому мороці я вловив якийсь рух; мені здалося, що від найдовшої тіні відділилася якась її частинка і поповзла у бік Октейва, який лежав до руїн найближче.
