Нас, які вирушили в супроводі місцевих провідників з Іґнара, торгової метрополії на Марсі, щоб оглянути стародавнє й покинуте впродовж багатьох еонів місто, було восьмеро. Кожен був професійним археологом і мав більше чи менше земного та міжпланетного досвіду. Аллан Октейв, наш офіційний керівник, утримував першість, оскільки знав про марсіанську археологію більше за усіх інших землян на цій планеті; багато хто з нашого загону, приміром Вільям Гарпер і Джонас Галґрен, вже брали участь у багатьох його попередніх дослідженнях. Я, Родні Северн, був радше новачком, оскільки провів на Марсі лише кілька місяців, а переважна більшість моїх позаземних наукових розвідок обмежувалася Венерою.
Мені часто доводилося чути про Йог-Вомбіс — здебільшого непевні чутки та легенди, я ніколи не отримував такої інформації з перших джерел. Навіть всюдисущий Октейв ще ніколи не бачив того міста. Збудоване вимерлим народом, історія якого загубилася в пізніші ери занепаду планети, воно залишалося туманною та захопливою загадкою, до розуміння якої ніхто ще навіть не наблизився… і яка, хочеться вірити, може навіки-віків залишитися для людини незбагненною. Безперечно, я сподіваюся, що ніхто вже не піде нашими слідами…
Усупереч тому враженню, що склалося у нас з оповідей марсіан, ми виявили, що ті напівказкові руїни лежали не так і далеко від Іґнара з його земною колонією та консульствами. Оголені місцеві мешканці з широкими губчастими грудьми стримано розповідали, що перш ніж дістатись Йог-Вомбіса, доведеться перетнути неозорі пустелі, де невпинно вирують піщані бурі; і попри те, що ми пропонували щедру винагороду, знайти провідників для нашої мандрівки виявилося вкрай складно. Ми забезпечили себе більш ніж достатнім запасом провізії та заздалегідь приготувалися до будь-яких непередбачуваних обставин, які могли виникнути під час подорожі, тож були неабияк втішені та здивовані, коли натрапили на ті руїни за якихось сім годин переходу пласкою — жодного деревця — теракотово-жовтою пусткою, що розкинулася на південний захід від Іґнара. З огляду на меншу силу тяжіння, мандрівка була не настільки втомливою, як міг би сподіватися той, хто незнайомий з марсіанськими умовами. Але через по-гімалайському розріджене повітря і небезпеку перенапруження серця ми були обережні та старалися не поспішати.
Мить, коли ми натрапили на Йог-Вомбіс… це було несподівано і видовищно. Спинаючись пологим, голим і глибоко вивітреним кам’яним схилом узвишшя, яке простяглося на лігу в довжину, ми зненацька побачили перед собою поруйновані стіни місця нашого призначення. Найвищі вежі виглядали зарубками на маленькому і далекому сонці, яке сяяло приглушеним багрянцем крізь пливкий серпанок дрібного піску. Якийсь час нам здавалося, що ті трикутні вежі без бань і зламані моноліти належали якомусь іншому місту, про яке не лишилося навіть легенд; геть не тому, яке ми шукали. Але розташування руїн, які утворювали щось на кшталт дуги, що охоплювала майже весь обшир пологого ґнейсового314 узвишшя, а також прикметний тип архітектури невдовзі переконали нас, що ми дісталися мети наших пошуків. Жодне інше з прадавніх міст на Марсі не було розплановане подібним чином, а дивні терасовані контрфорси315 товстих мурів, схожі на сходи забутих анакімів, були притаманні саме тій доісторичній расі, яка збудувала Йог-Вомбіс. Ба більше, Йог-Вомбіс був єдиним позосталим прикладом такої архітектури, якщо не брати до уваги тих нечисленних фрагментів в околицях Іґнара, які ми оглянули раніше.
Мені випадало бачити стародавні мури Мачу-Пікчу316, що стриміли до небес серед безлюдних Анд, і теокалі317, поховані в мексиканських джунглях. Довелося бачити замерзлі фортечні мури Уоґама, збудовані велетами в льодовиковій тундрі нічної півкулі Венери. Однак усі ті величні споруди принаймні зберігали спогади чи натяки на те, що колись у них вирувало життя, і здавалися сьогочасними порівняно з містом Йог-Вомбіс, яке немовби огортала жаска й смертоносна предковічність, безживна скам’яніла стерильність, яка панувала там упродовж багатьох циклів. Увесь той край був розташований віддалік життєдайних каналів, осторонь яких рідко зустрічалися представники навіть найбільш нездорової й невибагливої флори та фауни; і ми не зустрічали жодної живої істоти, відколи полишили Іґнар. Одначе тут, у цій справіку безплідній та безлюдній пустелі, здавалося, що життя ніколи навіть не могло існувати. Ці будівлі з голих, вивітрених каменів могли бути споруджені працею мерців, аби дати житло страхітливим гулям і демонам первісної пустки.
Здається, у кожного з нас склалося саме таке враження, і ми мовчки стояли та дивилися на ті мегалітичні руїни, над якими поступово розливалися схожі на сукровицю сутінки. Пригадую, що мені трохи перехопило дух у грудях, адже саме те повітря, здавалося, було пронизане непридатним для дихання холодом смерті; я чув, як усі інші з нашого загону так само різко та важко вхопили повітря.
— Те місце мертвіше за єгипетську трупарню, — зауважив Гарпер.
