Він відчував упевненість у тому, що зможе повернутися назад тим самим шляхом, яким вони прийшли до вівтаря. Тим самим маршрутом пройшло те, що залишило колоподібні відбитки сморідної вологи. Проблукавши поміж колонами з мерзенними різьбленнями і, як йому здалося, здолавши за час цих блукань величезну відстань, Беллман зі своїми побратимами врешті-решт дістався самого краю прямовисного урвища — того портика чорного Тартару, з якого вони могли кинути погляд униз, на його найглибшу безодню. Далеко внизу поверхнею гнилих вод розходилися дедалі ширші фосфоресцентні кола, немовби здійняті зануренням якогось важкого тіла. Скеля під їхніми ногами до самого краю прірви була вкрита відбитками водянистих кілець.
Земляни відвернулися від провалля. Беллман, досі здригаючись від частково пригаданих образів, які ввижалися йому в тих сліпих мареннях, і від жахіття, що явилось йому по пробудженні, розшукав у кутку печери початок скерованої вгору дороги, яка спіраллю огинала провалля, дороги, що мала вивести їх назад, до втраченого сонця.
За його наказом Маспік і Чиверс вимкнули свої ліхтарі, щоб заощадити заряд батарей. Годі було сказати напевне, скільки вони ще прослужать, а світло їм було потрібне над усе. Беллманів ліхтар мав світити їм трьом, допоки не розрядиться.
З тієї печери безпросвітного сну, де марсіани лежали навколо снодійної статуї, не долинало жодного звуку, і жодний порух не виказував наявності у ній життя. Але Беллмана охопив страх, якого він ще ніколи не відчував у всіх своїх ризикованих пригодах. Той страх накочувався на землянина, який, прислухаючись, стояв на порозі печери, накочувався і змушував того відчувати нудоту й запаморочення.
У безодні також панувало безгоміння; фосфоричні кола на поверхні вод зникли. А втім, та тиша якимось чином сковувала свідомість і сповільнювала рухи. Вона здіймалася навколо Беллмана, неначе липкий слиз найглибшої прірви, в якій той мусить потонути. Повільно, докладаючи неймовірних зусиль, він пішов дорогою вгору, тягнучи, кленучи й ко́паючи своїх супутників, аж поки ті, зрештою, почали мляво, мов оспала худоба, реагувати на його спонукання.
То було сходження крізь лімб, підйом з надиру крізь пітьму, яка здавалася клейкою і відчутною на дотик. Вони важко просувалися вперед і вгору одноманітною, злегка закрученою похилою дорогою, на якій втрачалося будь-яке уявлення про відстань, а час вимірювався лише нескінченним повторенням кроків. Кромішна ніч трохи розступалася перед кволим жмутом світла Беллманового ліхтаря; вона змикалася за його спиною, немов усепоглинне море, безжальне й терпляче, вичікуючи тієї миті, коли ліхтарик згасне.
Час від часу визираючи за край прірви, Беллман бачив, що фосфоресценція в глибинах безодні поступово слабшала. В його свідомості зринали фантастичні образи, подібні до останнього жевріння вогню в якомусь згаслому пеклі, подібні до галактичних туманностей, що тонули в порожнечах на споді знаного Всесвіту. Він відчував запаморочення, яке може охопити того, хто дивиться згори у нескінченний космос… А невдовзі лишилася тільки чорнота; і за цією ознакою Беллман збагнув, що, сходячи нагору, вони вже здолали страхітливу відстань.
Страх, який підганяв його вперед, розтоптав другорядні спонуки: голод, спрагу та втому. Маспіка з Чиверсом став дуже повільно полишати тяжкий ступор, і вони теж усвідомили, що рухаються в густій тіні жаху, неосяжного, як сама ніч. Підганяти їх ударами, копняками та докорами вже не було потреби.
Над ними важко нависала лиха, прадавня, снодійна ніч. Вона скидалася на густе й сморідне хутро кажанів, на щось матеріальне, що забивало легені та умертвляло всі чуття. Вона була тиха, наче безпробудний сон мертвих світів… Але з тієї тиші, здавалося, по довгих роках, зринув знайомий двоїстий звук і наздогнав утікачів: звук чогось, що ковзало по каменю десь далеко у безодні, а водночас цмакання, немов якесь створіння витягувало ноги з трясовини. Наче почутий у гарячковому маренні, той звук був незбагненний, пробуджував безумні, незв’язні думки і до такої міри розбурхав жах землян, що несподівано довів їх до шаленства.
— Господи, що це?! — видихнув Беллман. Йому здалося, що він пригадує незрячих істот, мерзенні,
На його запитання відповіло лише повторення того звуку. Цього разу він здавався гучнішим — ніби підіймався вгору кам’яною стіною під їхніми ногами. Маспік і Чиверс, похапцем увімкнувши ліхтарі, кинулися навтьоки несамовитими стрибками; і Беллман, втрачаючи останні залишки самовладання, наслідував їхній приклад.
