То був біг наввипередки з невідомим жахом. Попри несамовите калатання сердець і розмірений тупіт ніг, чоловіки однаково чули той лиховісний, незбагненний звук. Вони мчали крізь непроникну чорноту, здавалося, долаючи цілі милі; а втім, той звук лише наближався, підіймаючись вгору просто під ними, немовби те, що́ його видавало, могло пересуватися по прямовисній скелі.
Тепер звук лунав страхітливо близько — і трохи попереду. А тоді зненацька затих. Метушливе світло ліхтарів Маспіка та Чиверса, які рухалися біч-о-біч, вихопило з темряви попереду присадкувату істоту, що своїм тілом заступала двоярдовий уступ від краю до краю.
І хай якими загартованими шукачами пригод були ці чоловіки, вони б зайшлися пронизливими істеричними криками або кинулися б у прірву, якби те видовище не ви́кликало у них чогось на кшталт каталепсії. Здавалося, неначе блідий ідол з піраміди, роздутий до велетенських розмірів і огидно живий, піднявся з безодні й припав до кам’яної дороги просто перед ними!
Це, вочевидь, була саме та істота, що послужила моделлю для огидної статуї. Її величезний горбатий карапакс, що віддалено нагадував панцир гліптодона335, сяяв і виблискував, наче вологе біле золото. Безока голова, пильна, але водночас дрімлива, випиналася вперед на вигнутій відразливою дугою шиї. З-під навислого панцира навскіс висовувалася дюжина чи навіть більше коротких ніг, які закінчувалися стопами, що формою нагадували перевернуті кубки. Від кутів щілини злостивого рота здіймалися два хоботи завдовжки з ярд, чашоподібні на кінцях; спрямовані в бік землян, вони повільно погойдувались у повітрі.
Здавалося, що ця істота була такою ж старою, як ця вмируща планета; незнана форма первісного життя, що споконвіку мешкала у печерних водах. Перед нею розум землян одурманився й занурився в лиховісний ступор, подібний до того, який вони відчували перед ідолом. Вони заклякло стояли на місці, а тремтливі промені ліхтариків падали просто на те Жахіття; і вони не змогли ані поворухнутись, ані закричати, коли воно звелося на задні ноги, являючи очам складчасте черево та химерний роздвоєний хвіст, що з металічним деренчанням ковзав по каменю. Його численні стопи були порожнисті, нагадували великі чаші й слизіли сморідною вологою. Поза всяким сумнівом, вони служили створінню за присоски, завдяки яким воно було здатне ходити прямовисною поверхнею.
Неймовірно швидка й упевнена в усіх своїх рухах, потвора, спираючись на хвіст, зробила кілька коротких кроків задніми ногами й наблизилася до безпорадних чоловіків. Два хоботи вигнулися й безпомильно опустилися на очі Чиверса, який стояв, піднявши обличчя. Вони зупинилися там, повністю вкриваючи очниці — але лише на мить. А тоді порожнисті кінчики хоботів, неначе дві змії, гнучким і спритним рухом відірвалися від очниць, і пролунав крик агонії.
Чиверс повільно похитувався, погойдуючи головою й корчачись від болю, почасти притлумленого наркотизуючим впливом чудовиська. Маспік, який стояв коло нього, невиразно, наче уві сні, побачив порожні розверсті очниці свого побратима, з яких було вийнято очі. Це було останнє, що він бачив. Тієї миті чудовисько відвернулось од Чиверса, і дві жахливі чаші, скрапуючи кров’ю та сморідною рідиною, опустилися на Маспікові очі.
Беллман, який зупинився позаду решти, сприймав те, що відбувалося, неначе свідок, перед очима якого коїться кошмарна мерзота, але сам він був безсилий втрутитися чи втекти. Він бачив плавні рухи чашоподібних хоботів, чув той єдиний жахливий крик, що вирвався з горла Чиверса, а невдовзі по тому — крик Маспіка. А тоді хоботи здійнялися понад головами його побратимів, які ще й досі стискали заціпенілими пальцями вже непотрібні ліхтарики, і простяглися в його бік…
З обличчями, якими рясно струменіла кров, переслідувані снодійною, недремною, безжальною та безокою Істотою, яка сунула за ними назирці, підганяючи їх, наче худобу й притримуючи, коли вони шкандибали понад самим краєм безодні, троє землян вдруге почали спуск тією низхідною дорогою, що назавжди вела їх до оповитого покровом ночі Аверна336.
