Цілковито приголомшений почутим, Еваг розпитував Дуні та швидко дістав відповіді щодо всього, про що питав. І зчаста до нього озивався голос Укс Лоддана, а часом лунало нерозбірливе бурмотіння, немовби до нього хотіли докричатися ще й інші з примар, поневолених у такий мерзенний спосіб. Багато довідавсь Еваг про походження та сутність того хробака; й розповіли йому таємницю Йікілту, і про спосіб, завдяки якому Йікілт приплинув з трансарктичних заток, щоб мандрувати морями Землі. І, слухаючи цю оповідь, відчував чорнокнижник чимдалі дужчу відразу та зненависть, і це попри те, що від численних діянь темного чаклунства та викликання демонів його тіло та душа вже давно затвердли й зробилися нечутливі до пересічних жахіть. Утім, негоже було б оповідати про те, що́ він тоді довідався.
Врешті-решт у бані запала тиша, адже хробак міцно спав, і Еваг волів більше не розпитувати привида Дуні; а ті, що були ув’язнені разом з Дуні, схоже, чекали та стежили за ним у мертвому безгомінні.
А що був Еваг чоловіком великої відваги та рішучості, то більше не баривсь, а вихопив з піхов зі слонової кості свого короткого, але добре загартованого бронзового меча, якого завжди носив на перев’язі. Підступивши ближче до п’єдесталу, він вгородив клинок у непомірно роздуту масу Рлім Шайкорта. Клинок увійшов у хробакову плоть, краючи та прохромлюючи її так легко, ніби чаклун встромив його в якийсь велетенський міхур, і не зупинив його руху навіть широкий ефес; і Евагову правицю цілком затягло до рани слідом за мечем.
І завважив чаклун, що хробак і не затремтів, і не поворухнувся, але з рани зненацька хлинув потік чорної речовини, що ставала дедалі рідшою, струменіла дедалі швидше та непереборно затоплювала долівку, аж поки вирвала вона меча з Евагової руки й віднесла од нього, наче стрімка течія млинівки. Гарячіша за кров, курячись якимось дивним, схожим на пару серпанком, цебеніла та рідина на його руки й захлюпувала йому вбрання, вивергаючись на долівку. Рідина швидко залила собою кригу під чаклуновими ногами, але й далі била ключем, ніби з якогось невичерпного джерела нечестивості; вона поширювалася всюди, утворюючи калюжі та струмочки, що зливалися воєдино.
І тоді Еваг хотів був утекти, та коли дістався він початку сходів, чорна рідина, прибуваючи та плинучи дедалі швидше, вже сягала йому гомілок, а тоді, випередивши його, ринула униз сходами, неначе водоспад в якійсь крутосхилій печері. Рідина ставала дедалі гарячішою, вона кипіла та пухирилася; аж ось потік став дужчим, підхопив чаклуна, неначе зловорожими руками, та потягнув його за собою. Тепер Евагові було страшно пробувати спуститися сходами, що вели додолу, але й в усій бані не було жодного місця, куди б він міг видертися в пошуках рятунку. Він розвернувся спиною до сходів і, борючись із течією й намагаючись знайти на долівці опору для ніг, невиразно розгледів крізь запону сморідних випарів розпростерту на престолі масу Рлім Шайкорта. Рана на боці хробака страхітливо розширилася, і з неї, наче вода, що рине крізь прорвану греблю, виливався бурхливий потік, здіймаючись великими хвилями навколо п’єдесталу; а втім, немовби являючи ще один приклад неземної природи хробака,
Того дня командам кількох купецьких галер у морі на схід від середньої Гіпербореї випало побачити нечувану річ. Адже — подумати лишень! — коли вони поспішали на північ, вертаючи з далеких океанських островів, з попутним вітром, який допомагав їхнім веслам, то перед самим полуднем побачили якийсь страхітливо неосяжний айсберґ, чиї гострі вершини і стрімчаки бовваніли високо, неначе гори. Частина айсберґа випромінювала якесь химерне світло; а з його найвищої вершини лився бурхливий чорнильно-чорний потік; всі крижані бескиди та уступи немовби перетворилися на річкові пороги, каскади і водоспади, вкриті покровом тієї самої плинної чорноти, яка курилася, немов закипіла вода, коли її струмені поринали в океан. І море навколо тієї крижаної гори надовго захмарилося та помережилося темними смугами, немовби ним розтеклася чорнильна рідина, яку випускає каракатиця.
