Малиґріс ненадовго поринув у роздуми, поклавши підборіддя на вузлуваті пальці, а тоді з моторністю і певністю рухів, від яких давно відвик і які становили дивну протилежність його зморшкам, він підвівся й заходився збирати по закапелках покою, з ебенових полиць, зі скринь, які мали замки із золота, мосяжу та електруму, розмаїті знадоби, необхідні для його магії. Він накреслив на підлозі потрібні кола і, стоячи в центральному, запалив кадильниці, що містили належні пахощі, й почав читати вголос із довгого вузького сувою сірої велені пурпурові й циноброві84 руни ритуалу, що прикликає тих, хто відійшов у засвіти. Випари курильниць — блакитні, білі та фіалкові — зринали густими хмарами й швидко заповнювали покій колонами, які постійно клубочилися та почергово змінювали одна одну, і серед них сонячне світло зникло, а натомість розлилося тьмяне неземне сяйво, бліде, неначе світло місяців, посталих із вод Лети. З надприродною неквапністю, з нелюдською урочистістю голос некроманта продовжував, подібно до голосу жерця, виводити піснеспів, аж поки сувій, зрештою, було дочитано до кінця, й останні відлуння помалу стишились і вщухли у глухому замогильному бринінні. А тоді кольорові випари розвіялися, неначе відслонилися складки завіси, але бліде неземне сяйво досі сповнювало покій, а між Малиґрісом і дверима, над якими висіла однорогова голова, стояла примара Найлісси, достоту так, як дівчина стояла у давно пощезлі роки, трішки схиляючись убік, немов овіяна вітром квітка, і усміхаючись зі зворушливою безтурботністю юності. Тендітна, мертвотно-бліда і нехитро вбрана, з квітами анемони в чорному волоссі, з очима, сповненими новонародженим лазуром весняного неба, вона була усім, що Малиґріс пригадав, і, коли він дивився на неї, його мляве старече серце прискорено забилося, охоплене давнім солодким жаром.
— Чи ти — Найлісса? — запитав він.— Чи справді ти — та сама Найлісса, яку я кохав у долині Мерос у затінку миртів, у ті золоті, милі серцю дні, що разом з усіма мертвими еонами поринули у позачасову безодню?
— Так, я — Найлісса. — Її голос був тим самим щирим і дзюркотливим, неначе срібний струмок, голосом, який так довго відлунював у його пам’яті… Але чомусь, поки маг придивлявся та прислухався до неї, у нього раптом зародився й почав рости крихітний сумнів — сумнів, не менш абсурдний, ніж нестерпний: чи була це достоту та сама Найлісса, яку він знав? Чи не було у ній якоїсь невловної зміни, надто тонкої, щоб її назвати чи визначити, чи, бува, час і могила не забрали у неї чогось — чогось такого, чому годі добрати назву, чого магія не змогла цілком відновити? Чи були ці очі такими ж ніжними, чи було чорне волосся так само сяйливим, а статура такою ж стрункою і гнучкою, як у дівчини, яку він пам’ятав? Він не був того певен, і дедалі сильніший сумнів змінився свинцевою тривогою, похмурою зневірою, що згасила вогонь у його серці, ніби вкривши його шаром попелу. Його пильний погляд зробився пронизливим і прискіпливим, і примара що не мить, то дедалі менше скидалася на досконалу подобу Найлісси, що не мить її вуста й чоло ставали не такими гарними, менш витонченими робилися їхні обриси; струнка постать стала просто худорлявою, довгі коси набули звичайної чорноти, а шия — пересічної блідості. І душа Малиґріса знову стала недужою од віку, розпачу та від смерті його зникомої надії. Він більше не міг вірити в кохання, в юність і вроду, і навіть спогади про ці речі перетворилися на хистке марево, на щось таке, що могло колись бути, а могло й не бути. Не лишилося нічого, крім тіней, крім сірості й праху, нічого, крім порожньої темряви, крім холоду та непозбувного тягаря нездоланної втоми й невиліковної муки.
Голосом, який був тонкий і тремкий, неначе привид його колишнього голосу, він промовив заклинання, що служить для вигнання прикликаного фантома. Постать Найлісси розтанула в повітрі, неначе дим, а місяцеве сяйво, яке її оточувало, змінилося останніми променями вечірнього сонця. Малиґріс обернувся до гадюки і з меланхолійним докором у голосі мовив до неї:
— Чому ти не застерегла мене?
— А чи була б з тієї застороги користь? — прозвучало зустрічне запитання. — Усе знання належить тобі, Малиґрісе, за винятком цієї речі; у жодний інший спосіб не зміг би ти її навчитися.
— Якої речі? — запитав маг. — Я не навчився нічого, окрім марноти мудрості, безсилля магії, пустоти кохання й оманливості пам’яті… То скажи мені, чому не зміг я викликати до життя тієї самої Найлісси, яку я знав чи думав, що знав?
— Воістину Найліссою була та, яку ти прикликав і побачив, — відповіла гадюка. — До цієї міри твоя некромантія була потужною, одначе жодні некромантські чари не змогли б викликати з небуття ані твоєї втраченої юності, ані палкого й нелукавого серця, що кохало Найліссу, ані тих пристрасних очей, які тоді дивилися на неї. Це, мій володарю, й була та річ, якої ти мав навчитися85.
