Боялися моряки підплисти ближче, але, пройняті святобливим жахом і над усяку міру зачудовані, вони облишили свої весла та відпочивали, спостерігаючи за айсберґом, а тим часом вітер ущух, тож галери увесь той день дрейфували в межах овиду крижаної гори. Вони бачили, що той айсберґ швидко зменшувався, танучи так, немов його поглинало якесь незнане полум’я; і саме́ повітря увібрало в себе дивовижне тепло, й вода навколо їхніх кораблів стала теплою. Один по одному тепло вкривало крижані стрімчаки айсберґа мережею струмків і цілковито їх роз’їдало; величезні шматки відпадали від нього і з гучним плюскотом поринали у воду; ось уже пощезла його найвища вершина, проте чорнота й далі вивергалася з крижаної гори, неначе з незглибимого водограю. І час від часу здавалося спостерігачам, ніби вони бачили споруди, що розпадалися на частини та обвалювалися в океанські води поміж уламків криги; однак не мали вони в тому певності, адже все застилав серпанок випарів, що невпинно клубочилися та здіймалися вгору. До заходу сонця айсберґ зменшився настільки, що його маса стала не більшою за звичайнісіньку плавучу крижину, а втім, чорнота ще й досі била з нього ключем і струменіла його поверхнею. А тоді на нього накотилася хвиля, він занурився під воду, і його химерне світло остаточно згасло. Ніч, яка запала потому, була безмісячна, тож айсберґ зник з очей; тоді здійнявся, налетів південний буревій, і на світанні в морі не лишилося й сліду велетенської крижини.
Про події, викладені вище, було складено чимало розмаїтих легенд, які поширилися Му Туланом і всіма найвіддаленішими королівствами та архіпелагами Гіпербореї, аж до найпівденнішого острова Осжтрор. Та немає правди у таких оповідках, адже дотепер ще жодна людина не відала правди про ті події. Але я, чаклун Ейбон, завдяки своїм некромантським чарам прикликавши дух Евага, який донині блукає хвилями, довідався від нього правдиву історію хробакового пришестя. І записав я її у книзі цій, опустивши те, про що слід було змовчати, щоб зглянутися над слабкістю смертних і вберегти їхній здоровий глузд. І читатимуть люди цей літопис, як і численні джерела прадавніх знань, у далекому майбутньому, через багато років після пришестя і танення великого льодовика76.
Із циклу «ОПОВІДІ ПРО АТЛАНТИДУ»
Маг Малиґріс сидів у найвищому покої своєї вежі, зведеної на конічному пагорбі над самим серцем міста Сусран, столиці Посейдонісу77. Мурована з темного каменю, добутого в копальнях, які сягали глибоко у надра землі, надзвичайно міцного й твердого, мов легендарний адамант78, ця вежа височіла над усіма іншими будівлями й відкидала тінь далеко на дахи та бані міста, як і лиховісна сила Малиґріса ширила свій морок на розуми людей.
Нині Малиґріс був старим, й усієї згубної могуті його чаклунства, усіх страхітливих і предивних демонів, яких він тримав під своєю владою, усього того страху, який він вселяв у серця королів та прелатів79, було вже замало, щоб вгамувати чорну нудьгу його днів. Сидячи у своєму кріслі, зробленому з кості мастодонта, інкрустованої жахливими й загадковими рунами з червоних турмалінів і лазурових кристалів, він похмуро дивився крізь червонясто-жовте скло ромбовидого вікна. Насуплені білі брови зійшлися в одну лінію на брунастому пергаменті обличчя, а очі під ними були холодними й зеленими, неначе лід прадавніх плавучих крижин; його борода, наполовину біла, наполовину чорна із сизими полисками, спадала майже до колін і ховала під собою чимало по-зміїному звивистих знаків, витканих сріблом упоперек грудей фіолетової мантії. Навколо були розкидані усі знадоби його мистецтва: черепи людей і чудовиськ; фіали80, наповнені чорними та бурштиновими рідинами — жодна людина, крім нього самого, не відала, для якого блюзнірського вжитку вони призначені; невеличкі барабани зі шкіри падальників і кротали81, зроблені з кісток і зубів кокодрила82, застосовувані для супроводу певних заклинань. Частину мозаїчної підлоги вкривали шкури велетенських чорних і срібних мавп, а над дверима висіла голова однорога, всередині якої жив демон, що був фамільяром Малиґріса і мав подобу коралової гадюки з блідаво-зеленим черевом і тілом, укритим попелястими цятками. Усюди стосами лежали книги: стародавні томи, оправлені в зміїну шкіру і з поїденими патиною клямрами, що чаїли у собі жаску мудрість Атлантиди; пентаклі, що мали силу над демонами землі та місяця; чари, які перетворювали чи розкладали елементи, а також руни з утраченої мови Гіпербореї, що, коли промовити їх уголос, були смертоносніші за будь-яку отруту чи могутніші за будь-яке зілля.
