Тож, коли вони відпустили зачудованих рабів, дарувавши їм особисту свободу, та увійшли до сферичного корабля, їх сповнювали почуття альтруїстичного жалю, що змішувався з особистими сподіваннями. І Сфаномої ясніла перед ними миготливим сяйвом, а Посейдоніс темнішав унизу, коли вони розпочали свою мандрівку, вирушивши у зелені, наче море, західні небеса.
Керований ними велетенський корабель із плавною легкістю здіймавсь у височінь, і вже невдовзі вони побачили вогні Сусрана, столиці краю, та його заповнений суднами порт, Лефару, де щоночі відбувалися бучні гуляння, а водограї викидали вгору струмені вина, щоб люди могли бодай на якийсь час забути про провіщену їм загибель. Однак їхній корабель здійнявся вже так високо в повітря, що Готар із Евідоном не могли почути анінайлегшого шепоту голосних лір і різких криків бенкетарів у містах, які лежали долі. І летіли вони вперед і вгору, допоки весь долішній світ став темною розмитою плямою, а небеса спалахнули світлом таких зірок, яких ніколи не відкривали їхні оптичні дзеркала. Незабаром окраєць чорної планети під ними окреслив серп полум’я, що ставав дедалі ширшим, і вони підносилися з її тіні до незгасного денного світла. А небеса вже не були знайомого блакитного кольору, набравши прозорої ебеново-чорної барви ефіру, і жодної зірки, жодного, навіть найменшого зі світил, більше не затьмарювало сяйво їхнього суперника — сонця. І найяскравішою з усіх була Сфаномої, що, променіючи, непорушно висіла у порожнечі.
Одна по одній проминали космічні милі, й планета Земля залишалася позаду; Готар з Евідоном уже майже забули про неї, вдивляючись уперед, у свою омріяну мету. А тоді, озирнувшись назад, брати побачили, що Земля була вже не внизу, а висіла над ними, неначе велетенський місяць. Планета оберталася, і вони роздивлялися її океани, острови та континенти, називали їх один по одному, зіставляючи зі своїми мапами; та марно шукали вони Посейдоніс серед суцільної, неозорої та мерехтливої пустки моря. І брати були свідомі того, що жаль і скорбота, які вони відчували, були належною даниною усій тій зниклій красі, усій затонулій пишноті. І вони ще трохи поміркували про велич, якої була колись сповнена Атлантида, й викликали в пам’яті своїй її обеліски, бані та гори, її пальми з високими пишними гривами та високі, наче язики полум’я, плюмажі її воїнів, які вже ніколи не здіймуться до сонця.
Їхнє життя у сфероподібному кораблі було сповнене легкості та спокою і мало відрізнялося від того трибу, до якого вони призвичаїлися. Брати продовжували свої звичні студії, провадили досліди, які вони запланували чи розпочали у минулі дні, читали один одному класичну літературу Атлантиди, сперечалися та обговорювали мільйони різноманітних філософських і наукових проблем. І заледве чи Готар і Евідон зауважували плин самого часу, і тижні та місяці їхньої мандрівки ставали роками, а роки складались у люструми, люструми — у декади. Не відчували вони й тих змін, які відбувались у них самих, коли роки почали снувати на їхніх обличчях мережива зморщок, відтіняти їхні чола притаманною літньому вікові барвою жовтої слонової кості та вплітати у їхні чорні бороди білі, ніби горностаєве хутро, нитки. Братам потрібно було вирішити та обговорити надто багато всіляких речей, зважитися на надто багато міркувань і припущень, аби такі тривіальні дрібнички, як ці зміни, могли заволодіти їхньою увагою.
Минали, майже непомічені, роки, і Сфаномої ставала дедалі більшою і більшою, згодом вона вже оберталася під ними, являючи їхнім очам дивовижні обриси континентів, на які дотепер не ступала нога жодного мандрівця, та морів, якими ще не плавала людина. Тепер усі розмови між Готаром і Евідоном точилися лише про той незвіданий світ, до якого вони невдовзі мали прибути, і про тих розумних істот, тварин і рослин, яких вони могли очікувати там знайти. Коли брати спрямовували корабель до дедалі більшого небесного тіла, що плавало у просторі під ними, їхні донині молоді серця сповнювалися передчуттям, рівного якому ще не дано було спізнати жодній людині. Невдовзі вони зависли над поверхнею планети в оповитій хмарами атмосфері, зігрітій тропічним теплом, але, хоч їм уже по-дитячому кортіло ступити на нову планету, вони мудро вирішили, що варто продовжити подорож на поземному рівні, щоб з певною мірою ретельності та повноти дослідити її поверхню.
На їхній подив, на ясному обширі під собою вони не знайшли нічого, що свідчило б про роботу розумних або принаймні живих істот. Брати вдивлялися вниз, намагаючись знайти великі міста з екзотичною, повітряною архітектурою, широкі вулиці, канали та геометрично вивірені ділянки орних полів. Натомість перед ними розгорталися лише первісні краєвиди гір, боліт, лісів, океанів, річок і озер.
