Аж ось нарешті вони вирішили опуститися на поверхню. І хоча зараз брати були вже немолодими, ба навіть літніми чоловіками, з п’ятифутовими й білими, ніби горностаєве хутро, бородами, вони посадили подібний формою до місяця корабель з усією вправністю, на яку були здатні в розповні своєї молодості; відчинивши двері, що були запечатані впродовж кількох десятиріч, по черзі вийшли назовні — Готар ішов попереду, адже він був трохи старшим за Евідона.
Їхніми першими враженнями були палюча спека, засліпливі барви та всепоглинні духмяні пахощі. Здавалося, наче у важкому, незнайомому, незворушному повітрі вчувалися мільйони запахів — запахів, які були майже видимими у формі розклубочених випарів, пахощів, подібних до еліксирів та опіатів, які дарували водночас блаженну сонливість і божественне піднесення. А тоді побачили брати, що повсюди були квіти — вони спускалися в хащі, всуціль усіяні цвітом. Усі ті квіти вирізнялися неземними формами, розмірами, красою і розмаїтістю, рясніли багатобарвними сувоями і завитками пелюсток, які закручувалися та вигиналися, немовби наділені більшою, ніж це притаманно рослинам, життєвістю чи чутливістю. Вони росли з ґрунту, всуціль вкриваючи його щільними сплетіннями стебел і чашечок, звисали зі стовбурів і листя схожих на пальми дерев, огортаючи і змінюючи їх до невпізнаваності; вони густо встилали нерухомі плеса ставків, балансували у верховітті джунглів, наче живі створіння, що розгорнули крила і готові злетіти у напоєні пахощами небеса. І, поки брати споглядали весь той буйний розмай, квіти з чудотворною швидкістю росли, в’янули та опадали, а на їхньому місці виростали нові, немовби являючи очам братів спритні витівки якогось природного закону.
Готар із Евідоном були сповнені захвату, вони, неначе діти, гукали один до одного, вказували один одному на кожне нове квіткове диво, що було ще вишуканішим і цікавішим за попереднє; і чудувалися брати зі швидкості їхнього дивовижного зростання та занепаду. І вони сміялися з небаченої химерності видовища, коли помітили якихось нових для зоології тварин, що бігли неподалік, послуговуючись більшою, ніж звичайна, кількістю ніг, і з крижів яких проростали схожі на орхідеї квіти.
Брати геть забули свою довгу мандрівку крізь космос, забули, що була колись планета на ймення Земля та острів, який називався Посейдоніс, вони забули про свою вченість і мудрість, блукаючи серед квітів Сфаномої. Екзотичне повітря та його запахи вдаряли їм у голови, неначе міцне вино, а хмари золотого та білого мов сніг квіткового пилку падали на них зі склепінь, утворених піднесеними догори і переплетеними пагонами; пахощі були потужні, мов якесь фантастичне наркотичне зілля. Братів тішило, що їхні білі бороди та фіолетові туніки припорошує цим пилком і спорами рослин, які линули в повітрі й були зовсім не відомі земній ботаніці.
Зненацька Готар скрикнув від нового дива і засміявся з іще бурхливішою веселістю, ніж дотепер. Він побачив, що з тильного боку його зморшкуватої правої долоні пробивається химерно згорнутий листок. Той листок розгортався мірою свого зростання, а тоді явив очам пуп’янок, і — подумати лишень! — пуп’янок розпустився, перетворившись на квітку з трьома чашечками, що мали неземні відтінки та додавали свої густі пахощі до млосного повітря. А тоді на лівій долоні його так само з’явилася ще одна квітка, і по тому паростки стали пробиватися з його помережаного зморшками обличчя та чола, випускаючи листя і пелюстки, тоді почерговими ярусами попроростали з його кінцівок і тулуба, переплели з його бородою свої волосоподібні вусики і схожі на язички тичинки. Він спостерігав, як вони ростуть, і не відчував болю, лише дитинний подив і спантеличення.
А тоді й з Евідонових долонь і кінцівок почали проростати квіти, і невдовзі обидва старці більше не мали людської подоби і майже не відрізнялися від оповитих квітковими гірляндами дерев навколо. І померли брати без агонії, немовби стали частиною буйного квіткового життя Сфаномої, мали такі відчуття і сприйняття, що були притаманні їхньому новому способу існування. Вже незабаром їхнє перетворення було завершене, й кожнісінька волокнинка їхніх тіл зазнала розчинення у квітах. І маси рослин і квітів, невпинно в’ючись і розростаючись, оточили і сховали під собою корабель, у якому брати здійснили мандрівку.
Такою була доля Готара та Евідона, останніх атлантів і перших (якщо також не останніх) людей, що ступили на поверхню Сфаномої.
Опівнічної години у новий місяць, коли лампи в Сусрані горіли вже лиш де-не-де, а осінні хмари, що повільно сунули небом, пеленали зорі, король Ґадейрон відрядив до поснулого міста дванадцятьох найнадійніших своїх німих. Неначе тіні, що ковзали крізь довколишнє забуття, вони розійшлися розмаїтими шляхами та пощезли у мороці, і невдовзі кожен із них, повертаючись до потемнілого палацу, вів із собою загорнуту в непримітне одіяння постать, не менш мовчазну та обережну, ніж він сам.
