Таким чином, наосліп просуваючись звивистими провулками, крізь глухі печери кипарисових алей у королівських садах, а тоді спускаючись підземними коридорами та східцями, глибоко під палацовими підмурівками дванадцятеро наймогутніших чаклунів Сусрана зібралися разом у склепі з сірого, мов сама смерть, просякнутого вологою граніту.
Вхід до склепу стерегли демони землі, що корилися архичаклунові Маранапіону, який віддавна був королівським радником. Ці демони пошматували б кожного, хто прийшов неготовим ушанувати їх жертовним узливанням свіжої крові. Склеп осявало мерехтливе світло єдиної лампи, вирізьбленої в серцевині велетенського граната та живленої гадючим жиром. Тут Ґадейрон, без корони на голові та вбраний у непоказний полотняний одяг неяскравої пурпурової барви, чекав на чарівників, сидячи на вапняковому троні, зробленому у формі саркофага. Маранапіон стояв по праву руку від нього, нерухомий і до самого рота сповитий у поховальні покрови. Перед ним був триніжок з орихалку93, що здіймався до рівня плечей; на тім триніжку в срібній заглибині лежало величезне око вбитого циклопа, в якому, подейкували, архимаг міг бачити химерні та пророчі видіння. До цього ока, що лиховісно виблискувало під гранатовою лампою, погляд Маранапіона прикипів, неначе застиглий погляд мерця.
З усіх цих обставин дванадцятеро чаклунів вирішили, що король зібрав їх з якоїсь надзвичайно поважної і таємної причини. Година та спосіб, у який їх усіх скликали, місце зустрічі, жахливі вартові-стихійники94, простолюдський одяг, в який убрався Ґадейрон, — все це свідчило, що справа потребувала надприродної обачності та потаємності.
Якийсь час у склепі панувала тиша, і всі дванадцятеро, шанобливо вклонившись, очікували, поки Ґадейрон оголосить свою волю. І тоді голосом, ненабагато гучнішим за різкий шепіт, король мовив до них:
— Що відаєте ви про Малиґріса?
Почувши те жахливе ймення, чаклуни помітно зблідли й затремтіли, проте, один по одному, ніби повторюючи завчене напам’ять, кілька з тих, що стояли попереду, відповіли на Ґадейронове запитання.
— Малиґріс живе у своїй чорній вежі над Сусраном, — заговорив перший із чаклунів. — Темна ніч його сили досі тяжіє над Посейдонісом; усі ми рухаємося в тій ночі, неначе тіні зів’ялого місяця. Він вивищується над усіма королями та чаклунами. Справді-бо, навіть триреми95, що плавають до Тартесса96, та орли, що літають далеко в море, не можуть оминути чорної тіні його оселі.
— Демони п’яти стихій97 є його фамільярами, — сказав другий. — Нечутливим очам пересічних людей чимало разів випадало уздріти їх, що літають навколо його вежі у пташиній подобі або ж плазують, наче ящірки, стінами та хідниками.
— Малиґріс засідає у високій залі, — повідомив третій. — Щоразу, коли місяць уповні, йому приносять данину з усіх міст Посейдоніса. Він збирає десятину з вантажу кожної галери. Він заявляє своє право на частку срібла і пахощів, золота і слонокості, які є священними для храмів. Його багатства набагато перевершують статки усіх затонулих королів Атлантиди… навіть тих королів, які були твоїми прабатьками, о Ґадейроне.
— Малиґріс — старий, як сам місяць, — пробурмотів четвертий. — Він житиме вічно, озброєний супроти смерті темною магією місяця. Смерть стала рабинею в його цитаделі, вона гарує разом з іншими рабами та вражає лише ворогів Малиґріса.
— Донедавна багато що з цього було істиною, — прорік король, і подих його пролунав, неначе зловісне сичання. — Та нині постав певний сумнів… адже може бути, що Малиґріс — мертвий.
Здалося, наче трем пробіг зібранням чаклунів, передаючись від одного до іншого.
— Ні, — мовив чаклун, який допіру стверджував, що Малиґріс є безсмертним. — Адже як таке могло статися? Сьогодні на заході сонця двері його вежі стояли відчиненими, й жерці океанського бога, які прийшли до Малиґріса, принісши йому в дар перли та пурпурові барвники, застали його у високому кріслі з кості мастодонта. Він, своїм звичаєм, прийняв їх гордовито, не мовлячи ані слова, і його слуги, напівмавпи-напівлюди, прийшли без усякого наказу, щоб забрати цю данину.
— Цього-таки вечора, — додав інший чарівник, — я бачив, як неблимно горять вогні ламп у його чорній вежі, пломеніючи над містом, немовби очі Таарана, бога Зла. Та й фамільяри не полишили його вежі, як це роблять такі істоти, покидаючи померлого чарівника: адже тоді люди почули б, як вони завивають і лементують у пітьмі.
— Авжеж, — погодився Ґадейрон, — однак людей і перше пошивали в дурні, а Малиґріс завжди був майстром на всілякі облудні лицедійства, викрути й омани. Однак є серед нас той, хто може розгледіти істину. Маранапіон вдивлявся в око циклопа і бачив далекі та приховані місця. Навіть зараз придивляється він до Малиґріса, свого прадавнього ворога.
Маранапіон, трохи тремтячи під подібним до савана одінням, здавалося, виринув з глибин ясновидного споглядання. Він підвів від триніжка очі барви сяйливого бурштину, їхні зіниці були чорні та непроникні, наче гагат98.
