— Я бачив Малиґріса, — мовив він, обернувшись до таємної ради. — Багато разів я спостерігав за ним отак, маючи на думці дізнатися дещо з таємниць його сокровенної магії, я шпигував за ним опівдні, надвечір’ям і впродовж похмурих опівнічних бдінь у неосвітленім покої. Бачив я його на попелястому світанні та при зорі, що горіла, наче розбурхане полум’я, — але завжди сидить він у величному кріслі зі слонової кості у високому палаці своєї вежі та супить брови, немовби поринувши в задуму. І руки його повсякчас стискають поруччя, вирізьблене у формі василісків99, а його несклепимі, незмигні очі повсякчас обернені до східного вікна та до небес за ним, у ту височінь, де пропливають лише зорі та хмари.
— Отак спостерігав я за ним упродовж цілого року та одного місяця. І щодня бачив я, як його чудовиська приносили йому посуд, повний найвишуканіших м’ясних страв і напоїв, і згодом вони забирали посуд, що так і лишався неторканим. Й за весь той час не вдалося мені розгледіти анінайменшого поруху його вуст, і ані повороту, ані трему його тіла.
І з цих причин я гадаю, що Малиґріс є мертвим, одначе завдяки своїй перевазі у всякому злі та у магічному мистецтві й далі засідає у своєму кріслі, відмовляючись коритися хробакові, досі непідвладний тлінню та розкладу. І його чудовиська та фамільяри ще й досі прислуговують йому, введені в оману тією облудною подобою життя, і влада його, хоч і перетворилась нині на порожнє ошуканство, ще й досі темним і жахливим тягарем лежить на Посейдонісі.
По цих неквапно мовлених словах Маранапіона в склепі знову запанувала тиша. Темним, потаємним тріумфом жевріло обличчя Ґадейрона, якого надто вже обтяжувало ярмо Малиґріса, надто сильно дратувало його королівську гордість. Серед дванадцятьох чаклунів не було жодного, хто бажав би Малиґрісові добра, жодного, хто не боявсь його; всі вони сприйняли сповіщення про його скін зі сповненою остраху та дещо недовірливою радістю. Були серед них такі, які сумнівались, вважаючи, що Маранапіон помилився, і на обличчі кожного з них, немов у похмурих люстрах, досі відбивався їхній святобливий страх перед великим майстром.
Маранапіон, який ненавидів Малиґріса сильніше від усіх, як тільки один чорнокнижник може ненавидіти іншого, чиї мистецтво та сила переважають його власні, стояв з байдужим і загадковим виглядом, неначе падальник, який ширяє в небі.
Тишу, тяжку від невисловлених запитань, порушив король Ґадейрон.
— Недаремно скликав я вас до цієї крипти, о чаклуни Сусрана, оскільки залишається зробити певну справу. Істинно кажу вам: невже труп померлого некроманта і надалі має владарювати над усіма нами, немов який тиран? У справі цій є таємниця, і, розкриваючи її, потрібно діяти обачно, адже тривалість його некромантських чарів досі не підтверджена та не випробувана. Однак я скликав вас усіх, щоб найвідважніші з-поміж вас порадилися з Маранапіоном і допомогли йому вимислити такі чари, що враз викриють ошуканство Малиґріса та переконають у його смертності не лише людей, але також і демонів, які й донині залишаються з ним, і чудовиськ, які йому служать.
Здійнялося гучне бурмотіння, виникли суперечки, і ті з чаклунів, хто найбільше сумнівався в цій справі та боявся у будь-який спосіб діяти супроти Малиґріса, попрохали Ґадейрона дозволу піти. Зрештою, з дванадцяти чаклунів лишилося семеро…
Наступного дня чутка про смерть Малиґріса хутко поширилася таємними каналами усім островом Посейдоніс. Багато хто не йняв тому віри, адже чарівникова могуть, неначе непозбувне тавро, опалила душі тих, що були очевидцями творених ним див. Хай там як, а люди пригадували, що за минулий рік мало кому випадало побачити мага на власні очі, та й тим, кому така нагода траплялася, завжди здавалося, що він не звертає на них уваги, не мовлячи ані слова й лише пильно дивлячись у вікно вежі, немовби зосереджений на далеких видивах, які були незримими для решти. За весь той час він не покликав перед свої очі жодної людини, не відправив жодного послання, не дав жодного пророцтва чи наказу; і приходили до нього переважно ті, що за давно усталеним звичаєм приносили йому данину.
Коли ці обставини стали відомі загалові, знайшлися ті, хто обстоював думку, що маг сидить отак, поринувши у тривалу нестяму екстазу чи каталепсії100, і що за якийсь час він од неї пробудиться. Хай там як, а були й інші, які вважали, що він справді помер, одначе встиг сотворити закляття, що тривало й після його смерті, завдяки якому маг зберігав оманливу зовнішню подобу життя. Жодна людина не наважувалась увійти до високої чорної вежі, й тінь тої вежі досі падала навскоси на місто Сусран, перетинаючи його, неначе лихий ґномон101, що рухається приреченим на загибель циферблатом, а темна тінь Малиґрісової влади, досі непорушна, мов та ніч, яка панує у гробниці, лежала на розумах людей.
Серед тих п’ятьох чаклунів, що, боячись творити чари супроти Малиґріса, попрохали Ґадейрона відпустити їх, було двоє, які з часом трохи набралися хоробрості, почувши з інших джерел підтвердження того видіння, що бачив Маранапіон у циклоповім оці.
