Мої приготування були вкрай простими: я поклав до кишень невеликого світоча зі свого покою та окраєць хлібини з трапезної; пересвідчившись у тому, що невеликий кинджал, який я завжди ношу із собою, був на належному місці у піхвах, відразу ж покинув обитель. Зустрівши на монастирському подвір’ї двох братів, я сказав їм, що збираюся трохи прогулятися поближніми лісами. Вони весело побажали мені «рах vobiscum125» і цілком у дусі сих слів пішли собі далі.
Я ж увійшов до лісу й подався, наскільки се було можливо, навпростець до замку Фоссфламм, чиї вежі зчаста губилися за переплетеним гіллям високих дерев. Не траплялося жодної стежини, а густота підліску часто змушувала мене шукати обхідних шляхів і блукати манівцями.
У гарячковому бажанні якнайшвидше дістатися руїн мені здавалося, наче минули години, перш ніж я зіп’явся на вершину пагорба, увінчаного Фоссфламмом, однак увесь той шлях, либонь, зайняв не більше тридцяти хвилин. Я саме сходив на останній крутий укіс вкритого кам’яними брилами схилу, коли се раптом вийшов на місце, звідки було видно замок — до нього було рукою сягнути, і стояв він у самому центрі рівної пласкої поверхні на вершині пагорба. Дерева пустили корені в розтрощені мури, а зруйнована брама, що вела до дитинця, була напівзадушена кущами, тернами та кропивою. Не без труднощів пробиваючись крізь хащі, подерши вбрання своє терням, вийшов я зрештою, як і Жерар де Вентейон у давньому рукописі, на північний край замкового двору. Між плитами дитинця вкорінилися величезні лиховидні бур’яни, що поздіймали догори своє товсте й м’ясисте листя, яке з початком осені вже набрало зловісних, тьмяних брунатно-червоних і пурпурових барв. Однак невдовзі відшукав я трикутну плиту, згадану в рукописі, та без анінайменшого зволікання чи вагання натиснув на неї ступнею правої ноги.
І пройняли мене нестямний трем і трепет відчайдушного тріумфу, змішаного з дещицею тривоги, коли велика кам’яна плита легко одійшла під моєю стопою, відкриваючи темні східці з граніту, достоту як у прочитаній раніше історії. Отоді на якусь мить у моїй уяві стали загрозливо реальними усі ті непевні жахи, що на них натякали чернечі легенди, і зупинивсь я перед чорним отвором, що вже готовий був мене поглинути, та замислився, чи то, бува, не якісь сатанинські чари штовхають мене туди, наражаючи на небезпеки невідомого жаху та незбагненної загрози.
Одначе вагавсь я лише кілька митей, а тоді відчуття небезпеки поблякло, жаскі чернечі перекази перетворилися на фантастичний сон, а довкола мене, неначе обійми коханих рук, стиснулися чари речей, які годі навіть намагатися визначити, речей, які ставали дедалі ближчими та досяжнішими. Я запалив світоча та спустився на сходинку, і наді мною беззвучно стала на місце у вимощеному плитами дитинці трикутна брила — достоту як за Жераром де Вентейоном. Поза всяким сумнівом, їй надавав руху якийсь механізм, на який діяла вага людини, що тиснула на східці; та не зупинявсь я, аби збагнути його
Було там, либонь, десь із дюжину сходинок, які закінчувались у низькому, вузькому, затхлому склепінчастому підземеллі, де не було нічого матеріальнішого за притрушене порохнявою павутиння. Діставшись кінця приміщення, знайшов я невелику дверну пройму й пройшов крізь неї до наступного склепу, той відрізнявся від першого лише тим, що був більший та порохнявіший. Я пройшов крізь кілька таких склепів, а потім опинивсь у довгому проході чи то в тунелі, який подекуди був наполовину загачений кам’яними брилами та купами битого каміння, що обвалилося з його поруйнованих стін. Той прохід був дуже вогкий і сповнений нудотного запаху застоялої води та підземної плісняви. Не раз мої ноги втрапляли у невеликі калюжі, а згори на мене падали краплі такі сморідні та мерзенні, немовби сочилися з якогось гробівця.
Мені здавалося, неначе поза мерехтливим колом світла, яке відкидав мій світоч, я помічаю кільця тьмяних і тінистих змій, що відповзають кудись у пітьму, коли я наближаюсь; не був я певен, чи то насправді були змії, а чи то лише потривожені тіні, що відступали геть, являлися очам, які ще не призвичаїлися до мороку склепів.
Повернувши за раптовий вигин проходу, побачив я останню річ із тих, які міг сподіватися побачити — проблиск сонячного світла там, де тунель, вочевидь, закінчувався. Таке я міг уздріти хіба уві сні. Заледве чи знав я, що са́ме чекав там знайти, одначе се видиво було геть неочікуване. В якомусь сум’ятті почуттів поквапивсь я далі, спіткнувшись, ступив в отвір і опинився, кліпаючи, у світлі яскравих сонячних променів.
