Ілер знову зробився приємним ученим мужем, доброзичливим, товариським господарем, і стало мені очевидно, що у розмові він вже більше не згадуватиме того таємничого рукопису. Одначе дивна абатова бентега, ті темні та жахливі натяки, якими він був прохопився, ті непевні та жаскі вислови, в яких він сформулював свою заборону, — усе те послугувало лише тому, що пробудило в мені найнесамовитішу цікавість; і хоч я й вважав, що ця настирлива ідея була геть нерозважливою, одначе решту вечора не міг думати ні про що інше. Я висловлював належний захват інкунабулами, які Ілер так обережно знімав з верхніх полиць, аби мене втішити, а тим часом у моєму мозку нескінченною ходою проминали розмисли найрозмаїтіших ґатунків — фантастичні, нісенітні, обурливі, сміховинні, страхітливі.
Урешті-решт, вже ближче до півночі, абат попровадив мене до кімнати — кімнати, що призначалася виключно для відвідувачів і була сповнена різноманітних вигод. В її драпуваннях, килимах і ліжку, встеленому пухкою стебнованою ковдрою, вгадувалася справжня розкіш, навряд чи дозволена у келіях ченців або навіть у покоях самого абата. Навіть коли Ілер пішов і я із задоволенням пересвідчивсь у м’якості призначеного мені ліжка, у мозку моєму і далі вирували запитання щодо забороненого рукопису. Хоча гроза вже вщухла, я ще довго не міг заснути; втім, сон, коли він зрештою прийшов, був глибокий та позбавлений сновидінь.
Коли я прокинувся, крізь вікно струменів потік сонячного світла, чистого, неначе розтоплене золото. Гроза вже цілковито минула, ніде на усьому ясно-блакитному жовтневому небі не було видно ані клаптика найлегшої хмаринки. Я підбіг до вікна і став пильно вдивлятись у світ осіннього лісу та полів, які виблискували діамантами дощових крапель. Усе було прекрасне, усе було ідилічне такою мірою, яку може гідно оцінити лише той, хто, подібно до мене, довго жив серед міських мурів, оточений високими будівлями замість дерев і брукованими хідниками — замість трави. Та хай який чарівливий був той ближній краєвид, а проте утримав мій погляд лише на кілька митей, бо ж тоді понад верхівками дерев побачив я пагорб, розташований не далі як за милю, а на вершині його височіли руїни старого шато, поруйнований стан обвалених мурів і веж якого було ясно видно навіть на віддалі. Той замок притягував мій погляд невідпорно, з нездоланною силою романтичної принадності, яка чомусь видавалася такою природною, такою невідворотною, що вдивлявсь я, ані на мить не відриваючись, аби обміркувати та задуматися над побаченим; уздрівши його, не міг я вже відвести очей, натомість хтозна-як надовго затримався при тім вікні, уважно та скільки було змоги ретельно розглядаючи деталі кожної побитої часом вежі та бастіона. Якась чарівність, яку годі й визначити, була притаманна самій формі, обширу та розташуванню того громаддя — чарівність, подібна до впливу, який справляють на людину музика, магічне поєднання слів у поезії та риси коханого обличчя. Вдивляючись у ті руїни, загубивсь я у мріях, яких не міг пригадати згодом, але які залишили по собі те саме болісне відчуття невимовної втіхи, яке часом залишають по собі забуті нічні видіння.
До дійсності мене повернув легкий стук у двері, й усвідомив я, що геть забув одягнутися. То був абат, він прийшов запитати, як я перебув ніч, і сказати, що сніданок буде готовий у будь-який час, коли я зволю піднятися. Не знаю чому, але мені було трохи ніяково, ба навіть соромно, що мене заскочили замріяного, і, хоч у тому, безсумнівно, не було потреби, вибачивсь я за свою забарність. Ілер, видалося, кинув на мене гострий запитальний погляд, який, однак, швидко зник, коли абат із запопадливою чемністю доброго господаря запевнив мене, що немає в тім нічого такого, за що я маю перепрошувати.
За сніданком я, велемовно висловивши вдячність за його гостинність, сказав Ілерові, що мені вже час продовжити подорож. Однак його жаль через мій від’їзд був такий непідробний, а його запрошення затриматися ще бодай на одну ніч — таке щиросерде, таке неудавано наполегливе, що я погодився залишитися. Правду кажучи, мене не треба було надто припрошувати, адже крім того, що я направду перейнявся симпатією до Ілера, залишалася ще таємниця забороненого рукопису, яка цілковито полонила мою уяву, тож і не мав я великої охоти полишати сеї обителі, не довідавшись якнайбільше про той манускрипт. А понад те для юнака, схильного до науки, вільний доступ до абатової бібліотеки був привілеєм, дорогоцінною нагодою, якою не годилося нехтувати.
— Поки я тут, — сказав я, — то хотів би продовжити деякі дослідження, послуговючись вашою незрівнянною колекцією.
