— Сину мій, ви — більш ніж бажаний гість, можете залишатися тут скільки вам завгодно. І ви можете користуватися доступом до моєї бібліотеки у будь-який час, хай би коли того вимагали ваші потреби та схильності. — Сеє кажучи, відчепив Ілер від свого паска ключа й віддав його мені. — Наразі маю обов’язки, — провадив він далі, — які кличуть мене на декілька годин полишити монастирські стіни, ви ж, безсумнівно, бажатимете продовжити свої наукові заняття і за моєї відсутності.
Трохи згодом він перепросив і пішов собі. Подумки привітавши себе з тим, що жадана нагода так одразу впала мені до рук, поквапливо рушив я до книгозбірні з єдиною думкою — прочитати заборонений зшиток. Заледве глянувши на полиці, що вгиналися під вагою книжок, знайшов я стола з таємною шухлядою і почав навпомацки шукати приховану пружину. По нетривалій тривожній затримці натиснув я на потрібне місце й витягнув шухляду. Мене підганяла до дії спонука, що перетворилася на справжню одержимість, гарячку допитливості, яка межувала зі справжнім божевіллям; навіть якби від того залежала безпека моєї душі, не зміг би я зректися бажання, що змусило мене дістати з шухляди той тоненький томик у простій палітурці без назви.
Вмостившись у кріслі коло одного з вікон, заходивсь я читати сторінки, яких було лише-но шість. Своєрідний був той твір, і дотепер іще ніколи не випадало мені зустрічати літер такої вигадливої форми, а та французька, якою його написано, була не просто давня, а майже варварська у своїй чудернацькій винятковості; втім, незважаючи на труднощі, я таки спромігся його розшифрувати. Від перших слів пройняв мене якийсь безумний, незбагненний дрож, а я все читав і читав далі, почуваючись достоту як зачарований чи як людина, сп’яніла від навдивовижу потужного любовного зілля.
Не мав той твір ані титулу, ані дати, а сама розповідь починалася майже так само раптово, як і закінчувалася. У рукописі йшлося про такого собі Жерара, графа де Вентейона, який напередодні свого весілля зі славетною й прекрасною демуазель121 Елеанор де Ліс зустрів у лісі неподалік свого шато дивне напівлюдське створіння з копитами та рогами. А що Жерар, як пояснював рукопис, був шляхетним юнаком і праведним християнином, а доблесть його була незаперечно доведена, то й звелів він створінню тому іменем Спасителя нашого, Ісуса Христа, зупинитися і розповісти про себе.
Дико розреготалася у сутінках тая химерная істота, застрибала, пританцьовуючи, перед ним і закричала:
— Я — сатир, а твій Христос для мене важить менше за бур’яни, що ростуть на купі твоїх кухонних покидьків.
Приголомшений таким блюзнірством, Жерар уже ладен був дістати з піхов меча й убити те створіння, одначе воно знову закричало до нього такими словами:
— Зупинися, Жераре де Вентейон, і я повідаю тобі таємницю, знаючи яку, зречешся ти поклоніння Христові й забудеш свою прекрасну наречену, з якою завтра маєш іти до шлюбу, та без вагань і жалю повернешся спиною до світу сього та до самого сонця.
Отже, хоча й доволі неохоче, почав Жерар прислухатися до сатирових слів, а той підійшов ближче та зашепотів йому на вухо. Невідомо, що сáме він йому нашепотів; одначе, перш ніж пощезнути серед дедалі чорніших тіней лісу, сатир знову заговорив на повний голос і мовив:
— Неначе чорна паморозь, запанувала могуть Христова над усіма лісами, полями, річками та горами, де у давнину жили в блаженстві радісні, безсмертні богині та німфи. Однак і дотепер у прихованих печерах, у місцях, що лежать глибоко під землею, ніби теє пекло, яке вигадали ваші ченці, отам і донині мешкає поганська краса, отам і донині лунають крики поганського екстазу.
І, промовивши останні слова, створіння теє знову зареготало своїм диким нелюдським сміхом та зникло поміж чимдалі темніших стовбурів присмеркових дерев.
З тієї миті Жерар де Вентейон змінився. З понурим виразом обличчя повернувся він до свого шато, і навіть слова підбадьорливого чи доброго не мовив він до слуг своїх, дарма що мав таку звичку, а лише сидів або крокував покоями у тиші та заледве чи помітив тії наїдки, які подали йому до столу. Попри дану ним обіцянку, не пішов граф того вечора й до своєї нареченої; натомість, ближче до опівночі, коли на небі здійнявся спадний місяць — такий червоний, ніби щойно виринув з кривавої купелі, — Жерар потайки вийшов зі свого шато через потаємні двері та попрямував старою напівзабутою стежкою крізь ліс, відшукуючи шлях до Шато де Фоссфламм122 — замку, що височів на пагорбі навпроти Периґонського бенедектинського абатства.
