— Тепер я розумію, — зауважила вона, коли чернець скінчив оповідь про свої поневіряння. — Незабаром я поясню все те, що вас нині спантеличує та непокоїть. Також я думаю, що знаю й сього Жеана Мовесуара; віддавна він був Азедараковим слугою, хоча у ті часи носив ім’я Мельшір. Cі двоє завше були підпомагачами зла й служили Великим Древнім у способи, які самі друїди або давно забули, або ніколи і не відали.
— Далебі, я сподіваюся, що ви зможете пояснити мені, що сталося, — сказав Амброуз. — Се ж бо така страхітлива, дивна й безбожна річ — зробити єдиний ковток вина у таверні ввечері, а тоді опинитись у самому серці лісу при світлі пообіднього сонця, та ще й серед отих демонів, від яких ви мене порятували.
— Атож, — відказала Моріаміс, — усе навіть дивніше, ніж ви могли б і уявити. Скажіть-но мені, брате Амброузе, який був рік, коли ви увійшли до таверни «Бон Жуісанс»?
— Таж, звісно, що се сталося нині, року Господа нашого, 1175-го. Який ще рік то міг би бути?
— Друїди лічать літа по-своєму, — відповіла Моріаміс, — і їхня система літочислення нічого вам не скаже. Одначе згідно з літочисленням, яке християни намагаються нині запровадити в Аверойні, теперішній рік є 475-м від Різдва Христового. Вас перенесли щонайменш на сімсот років у те, що люди вашої ери звуть минулим. І може бути, що друїдський жертовник, на якому ви лежали, коли я вас знайшла, стоїть на тому самому місці, де у прийдешньому збудують таверну «Бон Жуісанс».
Сказане так приголомшило Амброуза, що й уявити годі. Його розум неспроможний був до пуття осягнути значення слів Моріаміс.
— Але ж як таке можливо?! — вигукнув юнак. — Як може чоловік повернутися назад у часі крізь роки та опинитися серед людей, які вже давно перетворилися на попіл?
— А се уже, либонь, є таємницею, що до снаги відкрити хіба Азедаракові. Хай там як, а пройдешнє та прийдешнє співіснують із тим, що ми звемо теперішнім, і є лише двома відтинками на колі часу. Ми сприймаємо та називаємо їх відповідно до того, яке положення займаємо на тому колі.
Тоді й відчув Амброуз, що потрапив у тенета найнечестивішого та безпримірного чаклунства, став жертвою чортовиння, про яке не згадують у жодному з християнських реєстрів.
Від усвідомлення того, що у сьому становищі будь-яка заувага, заперечення чи навіть молитва виявилися б недоречними, ченцеві аж мову відібрало. Аж раптом понад верхівками сосен, які височіли неначе башти, обабіч стежини, якою вони з Моріаміс простували, юнак угледів кам’яну вежу з невеликими ромбовидими віконцями.
— Ось і мій дім, — мовила Моріаміс, коли вони нарешті вийшли з-під затінку дерев, яких ставало дедалі менше, й опинилися коло підніжжя невисокого пагорба, де й була розташована та вежа. — Будьте моїм гостем, брате Амброузе.
Амброуз не годен був відхилити запропоновану гостинність, хай навіть і відчував, що Моріаміс навряд чи можна вважати підхожою господинею для цнотливого та богобоязливого ченця. А втім, до благочестивих побоювань, які вона у нього викликала, домішувалося почуття захвату. Крім того, він, наче загублене дитя, чіплявся за єдиний захист, який був приступний йому у сьому краї страхітливих небезпек і приголомшливих таємниць.
Внутрішня обстава вежі була охайна та по-домашньому затишна, хоча меблі виявилися грубішої роботи, ніж ті, до яких Амброуз звик, а на стінах висіли розкішні, але грубо ткані гобелени. Служниця, така ж висока, як і сама Моріаміс, принесла йому велику миску молока та буханець пшеничного хліба, й чернець нарешті зміг угамувати голод, який так і не встиг вдовольнити на постоялому дворі.
Сівши до своєї простої трапези, чернець усвідомив, що
