Зібрання творів полностью

— Воістину, ся книга є власністю Азедарака, який раніше був моїм сусідом. Я знала того негідника доволі добре — насправді, аж надто добре. — Вона замовкла на мить, і груди її здіймалися та опадали від якогось неясного почуття. — Був він наймудрішим і наймогутнішим із чаклунів, а до того ж іще й найпотайнішим, адже ніхто не відав ані про те, коли і як прибув він до Аверойну, ані про те, в який то спосіб йому вдалося роздобути прадавню Книгу Ейбона, рунічні письмена котрої лежать поза межами розуміння решти чаклунів. Був він владарем над усіма чарами й усіма демонами, а також знаний тим, що варив потужні зілля. Були серед них певні настоянки, які він змішував, промовляючи слова могутніх заклять, від чого зілля ті набували виняткових якостей та могли перенести того, хто їх вип’є, назад або вперед у часі. Здається мені, одне таке зілля дав вам випити Мельшір, або Жеан Мовесуар; що ж до самого Азедарака, то він разом зі своїм слугою скористалися іншим, — і то, либонь, не вперше, — вирушивши з теперішньої доби друїдів у пору панування християнства, що до неї належите і ви. Фіал із криваво-червоним зіллям призначався для мандрівки у минуле, фіал із зеленим — для подорожі у майбутнє. Погляньте-но сюди! Я маю ті зілля, кожного по одному, хоч Азедаракові і невтямки було, що відала я про їхнє існування. 

Жінка відчинила невеличку шафку, в якій зберігалися розмаїті обереги та цілющі зілля, висушені на сонці трави та змішані при світлі місяця есенції, якими послуговувалася чаклунка. З-поміж усього того чаклунського знаряддя вона видобула два фіали, один з яких містив рідину кольору крові, а другий — яскравий смарагдовий плин. 

— Одного дня суто з жіночої цікавості я поцупила їх із Азедаракового сховку, в якому той тримав усі свої зілля, еліксири та найпотужніші трунки, — провадила далі Моріаміс. — Якби я того захотіла, то могла б податися в майбутнє слідом за тим шельмою, однак мене цілком удовольняє життя в моїй епосі, а крім того, я не належу до тих жінок, що ладні переслідувати збайдужілого та знеохоченого коханця… 

— Отже, — мовив збентежений сильніше, ніж будь-коли, але сповнений надії Амброуз, — коли б я випив вміст зеленого фіала, то зміг би повернутися до своєї епохи? 

— Достеменно так. І, судячи із того, що ви розповіли, я певна, що ваше повернення завдасть Азедаракові чимало прикрості. Адже се так на нього схоже — дістати собі зисковну церковну посаду. Він завжди вмів скористатися зі слушної нагоди, повсякчас дбав лише про власні вигоди та добробут. І я впевнена — його навряд чи потішить, якщо ви таки добудетеся до архиєпископа… За вдачею своєю я не мстива… одначе, з другого боку… 

— Несила мені збагнути, як то хтось міг би до вас збайдужіти, — галантно мовив Амброуз, помалу осягаючи своє становище. 

Моріаміс усміхнулася. 

— Се гарно сказано. А ви і справді чарівливий юнак, дарма що маєте на собі сесю похмуру мантію. Я рада, що порятувала вас від сих друїдів, які б вирвали вам серце із грудей та офірували його своєму демонові, Тараніту. 

— То зараз ви відправите мене назад? 

Моріаміс трохи насупилась, а тоді набрала якнайспокусливішого вигляду. 

— Хіба аж так ви прагнете полишить господиню? Ви ж бо нині живете в іншому сторіччі, тож якийсь там день чи тиждень, чи й місяць анітрохи не вплинуть на те, якої днини повернетеся назад. А крім того, я зберегла у пам’яті Азедаракові формули; мені відомо, як ними користатись, і з їхньою допомогою я зможу підсилити дію зілля, якщо у тому стане потреба. Що ж до перенесення у часі, то зазвичай воно відбувається точно на сімсот років уперед або назад, одначе дію зілля можна трохи посилити або послабити. 

Сонце вже скотилося за верхівки сосен, і м’який вечірній смерк почав заповнювати внутрішній простір вежі. Служниця покинула покої. Моріаміс підійшла до Амброуза, який сидів на грубій лаві, та сіла коло нього. І досі всміхаючись, вона прикипіла до нього поглядом своїх бурштинових очей, в глибинах яких палало млосне полум’я, й здавалося, неначе полум’я те розгорялося яскравіше мірою того, як довкола густішали сутінки. Не кажучи ні слова, вона почала повільно розплітати свою важку косу, й від її волосся линули пахощі, тонкі та солодкі, наче пахощі гіацинта. 

Від її чарівної близькості Амброуз геть зніяковів. 

— Не певен я, чи правильно вчиню, коли залишусь. Що подумає архиєпископ? 

— Мій любий хлопчику, таж архиєпископ іще навіть не народився, й спливе принаймні шістсот і п’ятдесят років, перш ніж він з’явиться на сей світ. А коли ти, зрештою, повернешся, усе те, що ти робив упродовж свого перебування зі мною, залишиться в минулому, віддаленому від твоєї доби не менш як сімома століттями… сього часу цілком достатньо для відпущення будь-якого гріха, байдуже, скільки разів його було повторено.