З господаревого тону було зрозуміло, що він засумнівався в Амброузовому здоровому глузді. Решта присутніх, дослухавшись до тієї дивної бесіди, з’юрмилися навколо та заходилися дошкуляти ченцеві жартівливими і часом грубими запитаннями.
— А як щодо Азедарака, єпископа Зімсього? Чи й він також помер? — розпачливо запитав Амброуз.
— Ви, звісно, маєте на увазі святого Азедарака. Він пережив Климента, а прецінь от уже тридцять два роки минуло, відколи Азедарак почив і невдовзі був канонізований. Подейкують, нібито насправді він і не помер, а був живим узятий на небо, і що його тіло так ніколи й не було поховане у величній усипальниці, яку звели для нього у Зімі. Та се, либонь, просто легенда.
Відчуття невимовної спустошеності й сум’яття переповнили Амброуза. А тим часом навколо нього з’юрбилося ще більше відвідувачів, які, незважаючи на його рясу, зробили ченця предметом украй нечемних зауваг і кпинів.
— Добрий братчик геть схибнувся з розуму! — крикнув хтось.
— Аверойнські вина виявилися для нього заміцними, — загомоніли інші.
— Який нині рік? — вимогливо запитав охоплений відчаєм Амброуз.
— Рік Господа нашого 1230-й, — відказав йому господар таверни, заходячись глузливим сміхом. — А ви собі гадали, який то рік мав бути?
— Був 1175-й рік, як я востаннє навідувався до таверни «Бон Жуісанс», — ізнався Амброуз.
Його слова зустріли новими кпинами та реготом.
— Заждіть-но, паночку, та ж вас на ту пору ще навіть не зачали, — сказав господар таверни. А тоді, ніби щось пригадавши, провадив далі вже задумливішим тоном: — Як я ще був дитиною, розповідав мені батько про якогось молодого ченчика, десь вашого віку, що одного літнього вечора 1175-го року прийшов до таверни і щез незбагненним чином після того, як випив ковток червоного вина. Здається, звали його Амброузом. То, може, ви і є той самий Амброуз, і отсе щойно повернулися з вашої мандрівки у нікуди?
Господар таверни насмішкувато підморгнув, і завсідники, перекидаючись новими дошкульними жартами, знов узяли ченця на глум.
Амброуз намагався вповні осягнути, в яку тяжку скруту потрапив. Тепер, з Азедараковою смертю чи зникненням, Амброузова місія звелася нанівець, і в усьому Аверойні не лишилося нікого, хто б упізнав юнака чи бодай повірив у його історію. У сьому незнаному часі, серед отсих незнайомих людей він відчував лише відчуженість і безпорадність.
Аж раптом згадав юнак про той червоний фіал, який Моріаміс дала йому, прощаючись. Зважаючи на те, куди закинуло його зелене зілля, дію сього трунку годі було передбачити, однак Амброуза вже охопило всепоглинне бажання врятуватися втечею від химерної безвиході теперішнього становища. А крім того, він тужив за Моріаміс, як заблукане дитя тужить за своєю матір’ю; його нетривке й дочасне життя у минулому було сповнене таких чарів, що несила було їм опиратися. Анітрохи не зважаючи на грубі обличчя та голоси, що оточили його зусібіч, Амброуз видобув з-за пазухи фіал, відкоркував його та й вихилив одним махом…
V
Він знов опинився на лісовій галявині перед велетенським жертовником. Поруч із ним знову стояла Моріаміс, була вона чарівна, тепла і аж дихала життям. Місяць і досі здіймався понад верхівками сосен, здавалося, що минуло лише кілька митей, відколи Амброуз розпрощався зі своєю коханою чарівницею.
— Я подумала, що ти можеш повернутися, — мовила Моріаміс. — Тож трохи зачекала.
І розповів їй Амброуз про виняткову невдачу, що спіткала його, коли він мандрував у часі.
Моріаміс поважно кивнула.
— Зелене зілля виявилося значно потужнішим, ніж я очікувала, — зауважила вона. — А втім, ми маємо щастя, що червоне зілля було однаково міцним і змогло перенести тебе назад крізь всі ті додані роки. Тепер тобі доведеться лишитися зі мною, оскільки я мала лиш два такі фіали. Сподіваюся, ти не шкодуєш.
І Амброуз у дещо далекий від чернечої чеснотливості спосіб довів, що її сподівання були не марними.
Ані тоді, ані будь-коли згодом не розповіла йому Моріаміс, що то вона сама однаковою мірою трішки підсилила обидва зілля за допомогою таємної формули, яку вона також поцупила в Азедарака.
I. Свідчення брата Жерома
Я, скромний писар і найсмиренніший чернець Периґонського бенедиктинського абатства, на прохання абата нашого Теофіля пишу сей звіт про несьогосвітнє зло, яке ще й донині лютує, й донині не приборкане. І може статися так, що допоки допишу я звіт сей, зло теє знову вийде зі схованки і знову проявить себе.
Ми, ченці периґонські, а з нами й усі ті, хто відають щось про ону істоту, погоджуємося, що пришестя її збіглося із першим сходженням у небесах червоної комети, яка й донині летючим вогнищем полум’яніє понад безмісячними пагорбами.
