Немов іржисте волосся Сатани, що майорить на пекельному геєнському вітрі, коли поспішає той назустріч світові, зійшла на овиді та комета попід сузір’ям Дракона і нині слідує за сузір’ям Скорпіона у напрямку західних лісів. Подейкують, що страхіття прийшло са́ме з комети, без крил злетівши проз світила на землю. Й воістину, аж дотепер, до літа року Господа нашого 1369-го, доки не зійшов у небесах той лиховісний червоний бич, у всьому Аверойні не було ані чутки, ані легенди про подібну істоту. Щодо мене, то я вважаю, що звір оний — се поріддя сьомого пекла, мерзота, яку породила булькотлива твань, змішана з вогнем, адже не подібний він до жодного зі звірів земних, до створінь повітря та води. І комета сяя цілком могла правити його пришестю за огнистий повіз.
Мені ж, за мої гріхи та негідність, першому судилося уздріти звіра. Певно, видиво се було засторогою cупроти шляхів, які ведуть до вічної згуби, бо ж саме на ту пору порушив я правило святого Бенедикта, що забороняє трапезувати впродовж одноденних виправ із обителі. Забаривсь я допізна після того, як доставив листа від Теофіля доброму настоятелеві монастиря Сен-Зенобі162́, хоча й мав повернутися задовго до вечірні. А на додачу до трапезування разом із ласкавими мешканцями Сен-Зенобі почастувавсь я тамтешнім витриманим білим вином. Певна річ, саме за діяння сії й спіткала мене на зворотному шляху, в лісах за абатством, зустріч із безіменним страхіттям — породженням самої ночі.
Перш ніж устиг я дістатися хвіртки абатства, день, зненацька згаснувши, щез, і довгий та безмісячний літній вечір згустився у моторошну темряву. Поспішаючи лісовою стежкою, відчував я лиховісний пострах у вузлуватих горбатих дубах та їхніх тінях, глибоких, наче прірва. І коли поміж їхніх химерних верховіть побачив я мстивий струменистий пломінь нової комети, що, здавалося, летіла за мною назирці, то вже й благодатне тепло вина геть згасло, й почав я гірко розкаюватись у тому, що знехтував обов’язком своїм і загаявся так надовго, бо ж знав я, що комета тая — то провісниця зла, прикмета, котра віщує смерть і пришестя cкверни сатанинської.
Аж ось пройшов я поміж предковічних дерев, які рясно височіли аж ген до самої хвіртки абатства, коли се здалося мені, немов уздрів я світло у вікні, і се мене вельми підбадьорило. Однак, йдучи далі, побачив я, що світло було зовсім близько — попід похиленим гіллям край моєї стежки; ба більше — рухалося теє світло так, неначе то пурхали непогамовні мандрівні вогні, й було воно геть не схоже на праведне сяйво каганця, ліхтаря чи світоча. Мінливим був колір того сяйва — то блідим, неначе вогні святого Ельма163, то яскраво-червоним, неначе свіжопролита кров, а то — зеленим, немов отруйні випари довкруж місяця.
І ось тоді, із жахом невимовним, уздрів я істоту, яку теє сяйво оповивало, неначе пекельний німб, і яке рухалося разом із оною. Крізь сяйво теє тьмяно видніла чорна скверна — голова та кінцівки, що не могли належати жодній із істот, сотворених Богом.
Страхіття стояло прямо й було воно заввишки з високу людину, рухалося погойдуючись, неначе величезна змія, а кінцівки мало такі рухливі, немов у них зовсім не було кісток. Куляста чорна голова, на якій не видно було ані вух, ані волосся, випиналася вперед на довгій зміястій шиї. Двійко маленьких очей без повік гаряче пломеніли, мов тії вуглини у чаклуновій жаровні, й були глибоко та близько посаджені у безносе обличчя понад блиском пилчастих, схожих на кажанячі, зубів.
Ото й усе, що встиг я розгледіти, перш ніж істота з дивним сяйливим німбом, який спалахував то отруйно-зеленим, то гнівно-червоним, промайнула повз мене — не встиг я навіть думки скласти про її справжні розміри та кількість кінцівок. Не видала істота ані звуку, і рухи її були цілком безгучні. Біжучи й швидко вихиляючись, зникла тая почвара у переплетеній гілками чорноті ночі, поміж прадавніх дубів, і більше не бачив я того пекельного сяйва.
Ледь живий зі страху, діставсь я нарешті до хвіртки абатства й прохав, аби мені дозволили увійти. Аж врешті-решт, потому, як вже чимало разів постукав я у хвіртку, надійшов воротар, аби мене впустити. Коли ж я розповів йому про те, що́ допіру побачив у безмісячнім лісі, він стримався й не став докоряти мені за спізнення.
На ранок мене викликали перед очі Теофілеві. Він висловив мені сувору догану за порушення послуху та наклав на мене покуту — мусив я цілий день перебути в усамітненні. Розмовляти з братами мені було не вільно, а тому аж до наступного ранку не чув я про тую істоту, яку перед вечірньою молитвою знайшли у лісі за Периґоном, і то саме там, де зустрів я безіменного звіра. Істотою тією був величезний олень, й забили його в якийсь безбожний спосіб. Ані вовк, ані мисливець, ані браконьєр не могли зробити такого. На олені не було жодної рани, опріч широкого й глибокого поздовжнього розтину, що оголив хребет від шиї до хвоста. Сам хребет був розтрощений, і з нього висмоктаний кістковий мозок, проте жодного іншого шматочка оленя не зжерто.
