Скидається на те, що всі, опріч мене, вже уздріли були сеє чудовисько. А зараз, сестро моя, мушу я звіритися тобі у дивовижі, що над усе інше свідчить про силу впливу, яку має Пекло у справі сій, та про ширяння крил Асмодеєвих понад Периґоном.
Щоночі від появи комети, а з нею і Звіра, рано йшов я до своєї келії, збираючись перебути години нічні у молитві та чуванні, як робив то зазвичай. Проте щоночі, щойно схилю коліна перед Христом на срібному розп’ятті, опосідає мене заціпеніння, і забуття занурює чуття мої у сон, міцний, як після маківок, і лежу я на холодній долівці без сновидінь аж до самого світання.
Не відаю нічого про те, що коїться в абатстві на ту пору. Звір міг би заподіяти смерть усім братам, у свій незмінний спосіб розтрощити та висмоктати їхні хребти, а я про те й не відав би.
Волосяницю одягав я і колючки та реп’яхи розкидав долівкою, щоб пробудили вони мене від того лихого й незборимого сну, подібного до дії якогось східного зілля. Проте колючки та реп’яхи правлять мені за ложе райського затишку, й не відчуваю я їх аж до світанку.
Й неясні та бентежні чуття мої, коли прокидаюсь я, й глибока млість поневолює кінцівки мої. І день у день смертельна слабкість охоплює мене, і слабкість тую приписують святим цілонічним бдінням у молитві та аскезі.
Певно, став я жертвою чарів і лиховіснеє закляття поневолює мене, тимчасом як бестія блукає на волі та коїть свої пекельнії діяння.
У незбагненній мудрості своїй небо карає мене за гріх, не знаний мною, і віддало мене сповна у сю неволю та вкинуло мене до боліт стигійського169 відчаю.
А надто переслідує мене моторошна думка, що Звір щоночі зіходить додолу з червоної комети, яка пропливає над Аверойном, наче вогненний віз, а вдень повертається на комету, наївшись вдосталь того харчу, якого шукав. І лише коли комета згасне, страхіття те полишить чинити напади на наш край та не рискатиме більше Периґоном, але не відаю я, чи думка ся є божевіллям, а чи шепотом, що долинає з Пекла.
Молися ж, Терезо, за мене, зачарованого й зневіреного, оскільки Бог мене полишив і спіткало мене ярмо пекельне; нічого не можу я вдіяти, щоб захистити абатство від лиха сього. А я й собі молитиму Бога, аби сеє зло ані не торкнулося, ані навіть не наблизилося до тебе під тихими склепіннями зімського жіночого монастиря…
III. Розповідь Люка ле Шадроньє170
Старі літа, неначе міль у побляклих гобеленах, дочасно роз’їдять мої спогади, як роз’їдають вони спогади усіх людей. Затим і пишу я cей звіт про правдиве походження та вбивство створіння, знаного як Аверойнський звір. І коли завершу я писання своє, звіт cей буде запечатано у латунну скриньку, а скриньку ту помістять у потаємному покої мого дому в Зімі, аби ніхто не довідався страхітливої істини, перш ніж спливуть роки й десятиріччя.
Воістину, не годилося б оприлюднювати такі лихі дива, допоки бодай котрийсь із тих, хто брав участь в тих подіях, ще досі залишається по сей бік Чистилища, а поки що правда відома лише мені та ще кільком особам, котрі заприсяглися зберігати її в таємниці.
Однак спустошення, що чинив Звір, відомі усім, і вже перетворилися на казки, якими лякають дітей. Кажуть, що влітку року Божого 1369-го Звір ніч у ніч убив п’ятдесятьох людей, у кожнім разі пожерши кістковий мозок з їхніх хребтів. Рискав той Звір здебільшого довкола абатства в Периґоні, а ще коло Зіма, Сен-Зенобі та Ла-Френе.
Де народився той Звір і де його лігвище — се загадки, ніхто не міг розв’язати; і церква, яко і держава, були безсилі вгамувати чинені ним плюндрування, тож неймовірний жах опосів сей край, і люди блукали, неначе накриті тінню смерті.
Зважаючи на те, що сам я дотичний до окультних речей та маю справи з духами темряви, Звір від самого початку став предметом мого занепокоєння. Знав я, що не був він ані створінням земним, ані породженням якогось земного пекла, але прийшов із потойбіччя разом із полум’яною кометою. Проте спочатку міг я довідатись про його характер, властивості та походження анітрохи не більше, аніж будь-хто інший.
Намарно шукав я відповідей у зірках, даремно звертався до геомантії, та й фамільяри, яких я розпитував, відверто визнали, що нічого не відають; лишень сказали, що Звір той — цілком несьогосвітній і незбагненний для земних дияволів.
І згадав я тоді про перстень Ейбона, який успадкував від прабатьків своїх, які також були чаклунами. Казали, наче перстень сей походить із прадавньої Гіпербореї. Відлито його із золота червонішого, аніж те, яке породжувала земля у пізніші цикли свої, й оздоблено великим пурпуровим самоцвітом, який був похмурий і неначе жеврів ізсередини, й подібного до нього нині годі й шукати. А в самоцвіті тому був ув’язнений прадавній демон — дух зі світів та епох, що існували до появи людей; і міг той демон відповідати чаклунам, які його розпитують.
