Тепер він сходив нагору з подвоєною обережністю та пильністю і раз у раз зупинявся, наслухаючи. Той гуркіт повторювався, ставав гучнішим, лиховіснішим, неначе лунав просто понад головою, тож юнак присів навпочіпки на сходах і, не наважуючись іти далі, вичікував там якийсь час, який цілком міг протривати не одну хвилю. Аж ось зненацька звук урвався, геть спантеличивши Ґаспара та залишивши по собі напружене й страхітливе безгоміння.
Сповнений лиховісних передчуттів, не знаючи, яка ж то нова сквернота чекає на нього попереду, наважився Ґаспар продовжити своє сходження. І знову серед цілковитого порожнього безгоміння долинув до нього звук: невиразний, лункий хор голосів, що провадили якусь сатанинську месу чи літургію, співаючи каданси201, подібні до поховальних співів, які перетворилися на пеани202 лихого тріумфу, що на нестерпно високій ноті злинали у височінь. Задовго до того, як юнак упізнав слова, його пробрав дріж від потужної та зловісної пульсації розміреного ритму, що спадав та здіймався, і видавалося, неначе він суголосний серцебиттю якогось велетенського демона.
Сходи всоте повернули, і Ґаспар піднявся їхньою звивистою спіраллю та вийшов із нескінченної опівнічної темряви. Він закліпав очима у тьмавому мерехтінні, що струменіло на нього згори. Хорал голосів зустрів його ще гучнішим вибухом пекельного звуку, і впізнав юнак слова рідкісного та могутнього заклинання, яке чаклуни використовували для надзвичайно мерзенної мети. Спинаючись останніми східцями, він із жахом усвідомив, що сáме коїлося серед руїн Ілурні.
Обережно піднявши голову над рівнем замкової підлоги, Ґаспар побачив, що сходи закінчувалися у далекому кутку велетенської зали, в якій він уздрів був немислиме Натаїрове творіння. Увесь внутрішній обшир будівлі, простінки якої були знесені й розібрані, нині сповнювала химерна заграва — то промені круглого місяця змішувалися з червонястим полум’ям атанорів, які вже згасали, та з різнокольоровими язиками випарів, що звивалися кільцями й тягнулися вгору від некромантських жаровень.
На якусь мить Ґаспара збентежив потік сяйва, який розливала повня поміж руїнами, а тоді він побачив, що майже уся внутрішня стіна замку, прилегла до дитинця, нині була знесена. Поза всяким сумнівом, повалення та розбирання тих велетенських кам’яних брил потребувало надлюдської праці, а рекрутів для її виконання забезпечило чаклунство. Саме звуки тієї праці долинали до Ґаспара, поки він сходив нагору з підземель, і коли він усвідомив, заради якої мети зруйнували ту стіну, кров застигла у його жилах, а шкіра взялася сиротами.
Cтало очевидно Ґаспарові, що відколи його кинули до в’язниці, минув цілий день і частина наступної ночі, адже нині місяць високо піднявся на блідому сапфіровому склепінні небес. Нині велетенські діжки купалися у прохолодній заграві і вже не випромінювали свого моторошного примарного світіння. Отоманка із сарацинських тканин, на якій Ґаспар побачив був вмирущого карла, нині була напівприхована за димом, який курився з жаровень та кадильниць, а посеред них десятеро чаклунових учнів, вбраних у чорні та шарлатові одіяння, творили свій мерзенний та зловорожий ритуал, співаючи лиховісно розмірену літанію.
Сповнений страху, немовби людина, яка раптово зустрілася віч-на-віч із примарою з глибин пекла, побачив Ґаспар колоса, який нерухомо лежав на замкових плитах, неначе охоплений сном циклоп. Ся істота вже не була скелетом: тепер її кінцівки огортали велетенські опуклі м’язи, і мали вони вигляд такий, ніби то були кінцівки біблійних велетів; боки здіймалися угору, наче нездоланні стіни; м’язи могутніх грудей були широкі, як підмостки, а руки могли трощити тіла людей, неначе жорна…
Скидалося на те, що велетенські груди здіймаються та опадають, і коли некромантський ритуал на якийсь час зупинився, Ґаспар почув безпомильний звук могутнього дихання. Око, що видніло у профіль, було заплющене, однак його повіка, здавалося, тріпотіла, ніби велетенська завіса, неначе потвора ось-ось мала прокинутися, а відкинута рука з блідими й синюватими, мов рядок трупів, пальцями, неспокійно посмикувалася на підлозі замку.
Невитерпний дрож пройняв Гаспара, та навіть сей жах не міг змусити його повернутися до сморідних підземель, які він допіру покинув. Із нескінченними ваганнями і трепетом, крадькома пробирався юнак зі свого кута, тримаючись у чорних тінях попід замковою стіною.
