Скрадаючись тією залою, ступаючи тихцем крізь збрижені запони випарів, що струменіли догори, Ґаспар на мить побачив отоманку, на якій лежала зморщена постать Натаїра, мертвотно-бліда та нерухома. Скидалося на те, що коротун помер або впав у заціпеніння, яке передувало смерті. А тоді хор голосів, що вигукували своє страхітливе заклинання, в якомусь сатанинському тріумфі здійнявся ще вище; випари заклубочилися, зібралися у хмару, породжену самим пеклом, закружляли навколо чаклунів клубочищами, подібними до пітонів, і знову приховали від спостерігачевих очей ту східну отоманку і труповидну постать, що лежала на ній.
Незміреннеє зло заполонило все навколо, й здавалося, що навіть саме́ повітря обважніло, просякле ним, і гнітючою запоною повисло над замком. Ґаспар відчув, що жахливе перевтілення, яке виклика́ли та про яке молили чаклунові учні у своєму літургійному блюзнірстві, що звучало дедалі гучніше, невдовзі має відбутися — чи, либонь, вже й відбулося. Йому почулося, нібито велет, який дихав, лежачи на замковій долівці, поворухнувся, наче людина, що стривожено кидається у неглибокому сні.
Незабаром той гігант, який масивним громаддям лежав на плитах підлоги, опинився поміж Ґаспаром і некромантами, що виспівували свої закляття. Вони не побачили юнака, тож саме тієї миті він таки наважився кинутися навтьоки і вже невдовзі, ніким не переслідуваний та не зупинений, дістався дитинця. А звідти, не озираючись, помчав юнак додолу стрімкими, порізаними проваллями схилами попід замком Ілурнь, і біг він так прудко, немовби на нього полював сам Диявол.
VII. Пришестя коло́са
Навіть після того, як ущух повальний вихід мерців, всеосяжний жах і далі панував над краєм; широко простяглася тінь лихого передчуття, пекельна та погребова, й лежала та тінь мертво на усьому Аверойні. На небесах з’являлися дивні та лиховісні передвісники: видніли вогнебороді метеори, які падали понад східними пагорбами; кілька ночей поспіль далеко на півдні комета змітала з неба зорі своїми осяйними грудьми, а тоді згасла, лишивши поміж людей пророцтво, що віщувало прийдешні лиха та пошесті. Днями повітря висіло важке та спекотне, й блакитні небеса були розпечені, наче розжарені пекельними вогнями. Грозові хмари, що темніли та плинули у далечінь, стрясали своїми осяйними списами ген на далеких видноколах, немов якесь військо титанів, що взяло ворога в облогу. У краї почався виздих худоби, і то такий, що його майже напевне спричинили чаклунські чари. Усі ті знамення та дива лягли додатковим тягарем на вже й без того пригнічений дух людей, які не знаходили собі місця, живучи у щоденному страху перед прихованими пекельними приготуваннями та підступами.
Але ніхто, опріч Ґаспара дю Нора, не мав і гадки про те, щό се за лихо і в якій то формі воно себе проявить, аж допоки загроза, яка назрівала увесь сей час, не вирвалася зі свого лігва. А тим часом Ґаспар стрімголов утікав у напрямку Війона під нічними небесами, осяяними круглим місяцем, щомиті боячись почути за спиною важку ходу велетенського переслідувача. Не бачив юнак жодного сенсу в тому, аби попередити мешканців тих містечок та сіл, які розкинулися краєм, скільки сягав його зір. І воістину, куди — хай навіть попереджені — могли б сховатися люди від отого жахливого створіння, породженого самим Пеклом у пограбованій гробниці, створіння, яке могло пройтися усім краєм, неначе анакім, обрушивши свою нестримну лють на розтоптаний світ?
Отже, всю ту ніч та цілий наступний день Ґаспар дю Нор, у вбранні, пошматованому чагарниками та вкритому засохлою тванню з кам’яного мішка, наче шаленець мчав уперед лісами, що височіли довкруж нього й були повні розбійників і вовкулаків. І поки він біг, сяйво місяця, що хилився до заходу, пробиваючись поміж покрученими похмурими стовбурами, мерехтіло в очах його; аж врешті-решт юнака розшукали та наздогнали бліді деревки світанкових стріл. Полудень проливав на нього свій білий жар, немов який розплавлений у печі метал, що очистився та перетворився на світло; і багнюка підземель, яка сухою скоринкою вкривала перетворений на лахміття одяг Ґаспара, розтанула від юнакового поту й знову стала слизом. Але він не спинявся і мчав уперед, переслідуваний побаченим жахіттям, аж поки йому на думку спав поки ще непевний і на перший погляд безнадійний задум.
