Козопаси на схилах попід замком Ілурнь побачили наближення колоса та повтікали на найвищі гірські кряжі разом зі своїми прудконогими отарами. Велет не звертав на козопасів особливої уваги, а коли вони не могли врятуватися та вчасно утекти з його шляху, просто чавив їх своїми стопами, мов тих жуків. Простуючи уздовж гірського струмка, з якого починалася річка Ісуаль, дістався велетень узлісся величного пралісу, а вже там вирвав прадавню сосну, яка стриміла у височінь, руками обламав її могутні гілки та зробив із неї палицю, яку відтоді носив із собою.
Тією палицею, що була важча за таран, він розтрощив капличку на узліссі, перетворивши її на безформні руїни. На шляху колосові трапився хутір, і він пройшов просто крізь нього, збиваючи дахи, перекидаючи стіни та чавлячи ногами мешканців.
Увесь той день блукав колос туди й сюди, охоплений шалом знищення, немов який сп’янілий циклоп. Навіть лютії лісові звірі тікали, настрашені, подалі від сього велета. Вовки полишали здобич просто посеред ловів і, понуро завиваючи від жаху, утікали до своїх лігвищ серед скель. Чорні, люті мисливські хорти лісових баронів не витримували присутності колоса та, жалісно скімлячи, ховалися до псарень.
Чули люди потужний велетів сміх, його бурхливий рев; ще з віддалі багатьох ліг бачили вони, як він наближається, та чимдуж утікали геть або ж якнайліпше ховалися. Володарі оточених ровами замків скликали своїх лицарів, підіймали перекидні мости та лаштувалися до облоги, наче на них сунуло ціле вороже військо. Селяни ховалися у печерах, пивницях та старих криницях, навіть під копицями сіна, сподіваючись, що велетень їх не помітить і омине стороною. Церкви дощенту заповнилися втікачами, які шукали захисту у Христа, міркуючи, що то сам Сатана або ж один із його намісників повстав, аби сплюндрувати та спустошити увесь сей край.
Мандрував той велет туди й назад і голосом, подібним до літнього грому, невпинно промовляв божевільні прокляття, немислимі непристойності та блюзнірства. Чули люди, як він, звертаючись до гурту вбраних у чорне постатей, яких носив на спині, промовляв щось таким тоном, ніби давав настанови чи показував приклади, як ото учитель зазвичай промовляє до своїх учнів. Ті люди, які знали Натаїра, відзначили неймовірну схожість велетенських рис і громоподібного голосу із рисами та голосом чаклуна. Краєм пішла поголоска, що куций чаклун, либонь, уклавши якусь огидную угоду із Сатаною, дозволив перенести свою прокляту душу у сюю титанічну постать; і, несучи із собою учнів, повернувся, щоб вилити свою невситиму лють і бездонну ненависть на світ, який глузував з нього через миршаву статуру, ганьбив і кривдив за його чаклунство. Подейкували також і про цвинтарне походження сього страхітливого втілення; й воістину, недарма казали, що колос відкрито оголошував, хто він такий.
Було б надто втомливо розлого згадувати тут про усі ті страхітливі злодіяння та вчинки, сповнені жахливої жорстокості, які приписують отому хижому велетові… Кажуть, траплялися люди — здебільшого священники та жінки, — яких він ловив, коли ті втікали, та відривав їм кінцівку по кінцівці, неначе дитина, яка четвертує комаху… Коїв він також і набагато гірші речі, яких не згадуватимемо ми у сьому письмі…
Чимало самовидців оповідали, як той колос уполював П’єра, володаря Ла-Френе, коли той саме виїхав зі своїми гончаками та людьми, щоб уполювати в поближньому лісі шляхетного оленя. Наздогнавши коня з вершником, велетень схопив їх та затис у жмені, підняв у височінь і так поніс їх, широко ступаючи понад верхівками дерев, а згодом, проходячи попри замок Ла-Френе, пожбурив їх просто у гранітні фортечні мури. Тоді упіймав і червоного оленя, якого хотів уполювати П’єр, та й вергнув його вслід за ними; і довго ще залишалися на замковому камінні величезні криваві плями, що утворилися від удару їхніх тіл об мури, і ніколи їх так повністю й не змили ані осінні дощі, ані зимові сніги.
Незчисленні історії розповідали також і про інші, сповнені непристойного блюзнірства та глуму діяння, що учинив колос: про вирізьблену з дерева Пречистую Діву, яку він кинув у річку Ісуаль понад Зімом, прив’язавши її перед тим людськими кишками до зогнилого, одягненого у кольчугу тіла нечестивого злочинця; про трупи, що кишіли хробаками, які він руками викопав із неосвячених могил і вергнув на подвір’я бенедектинського абатства у Периґоні; про церкву у Сен-Зенобі, яку він, разом з усіма священниками та парафіянами, поховав попід горою нечистот, яку накидав, зібравши купи гною з усіх поближніх ферм.
VIII. Поверження коло́са
