Через дощ Клара майже нічого не бачила, але найстрашнішим був вітер. Кайла перетворила осіннє листя, таке гарне на деревах, на маленькі крилаті ракети. Вони кружляли навколо неї, прилипаючи до обличчя. Вона підняла руку, щоб захистити очі, і нахилилася назустріч вітру, спотикаючись на нерівній місцевості. Листя та гілки били її по плащу, намагаючись дістатися шкіри. Там, де не вдалося листю, вдалося холодній воді. Вона затікала в рукави, лилася по спині, до носа, заливала Кларі очі, коли вона розплющувала їх. Та вона була майже на місці.
— Я вже почав турбуватися. Я чекав на тебе раніше, — сказав він, підходячи, щоб обійняти її. Клара відступила назад, уникаючи його обіймів. Він подивився на неї здивовано й ображено. Потім опустив погляд на її черевики, калюжі води й багнюку на підлозі. Вона простежила за його поглядом і автоматично зняла черевики, майже усміхаючись буденності цієї дії. Можливо, вона помилялася. Можливо, просто зняти чоботи, сісти й нічого не говорити? Занадто пізно. Її губи вже рухалися.
— Я тут думала… — вона зробила паузу, не знаючи, що сказати, чи як це сказати.
— Я знаю. Я побачив це по твоєму обличчю. Коли ти все зрозуміла?
«Отже, — подумала вона, — він не збирається заперечувати». Вона не знала, що відчувати — полегшення чи жах.
— На вечірці, але не все. Мені потрібен був час, щоб подумати, розібратися.
— Тому ти сказали «вона», коли описувала підроблювача?
— Так. Я хотіла виграти трохи часу, можливо, навіть збити поліцію з пантелику.
— Це збило з пантелику мене. Я сподівався, що ти говорила це серйозно. Але тоді в готелі я бачив, що думки не полишають тебе й мозок працює. Я занадто добре тебе знаю. Що будемо робити?
— Я мала переконатися, що це справді ти зробив. Я відчувала свій обов’язок перед тобою, бо я люблю тебе. — Клара заніміла, наче її душа вийшла з тіла.
— І я тебе люблю, — сказав він голосом, який несподівано здався їй манірним. Чи він завжди було таким? — І ти мені потрібна. Ти не мусиш розповідати поліції, немає жодних доказів. Навіть завтрашні аналізи нічого не покажуть. Я був обережним. Щойно я щось замислюю, я дію напевне, утім, ти це знаєш.
Вона знала. І вона підозрювала, що він мав рацію. Поліції буде важко його звинуватити.
— Навіщо, — запитала вона, — навіщо ти вбив Джейн? І навіщо ти вбив свою матір?
— А ти б не вбила? — Бен посміхнувся і зробив крок уперед.
Ґамаш розбудив Бовуара, і тепер вони вдвох стукали у двері Морров.
— Ти забула свій ключ? — запитав Пітер, відмикаючи двері.
Нічого не розуміючи, він дивився на Ґамаша і Бовуара.
— Де Клара?
— Це те, що ми хотіли запитати у вас. Нам потрібно поговорити з нею, негайно.
— Я залишив її у Джейн, але це було, — Пітер поглянув на годинник, — годину тому.
— Занадто довго для пошуків сумочки, — зауважив Бовуар.
— У неї не було сумочки, це була лише відмовка, щоб піти до будинку Джейн, — пояснив Пітер. — Я знав це, але подумав, що вона хоче побути на самоті, поміркувати.
— Але вона ще не повернулася? — запитав Ґамаш. — Хіба ви не турбувалися?
— Я завжди непокоюся через Клару. Щойно вона виходить з дому, я починаю турбуватися.
Ґамаш розвернувся й поспішив через ліс до будинку Джейн.
Клара прокинулася з відчуттям пульсації в голові. Принаймні їй здалося, що вона не спить. Усе навколо було чорним. Сліпучо-чорним. Її обличчя лежало на підлозі й вона вдихала бруд. Він прилипав до її мокрої від дощу шкіри. А одяг під дощовиком прилипнув до тіла там, куди просочилася вода. Їй було холодно й погано. Вона не могла припинити тремтіти. Де вона була? І де був Бен? Вона зрозуміла, що її руки зв’язані ззаду. Вона перебувала в будинку Бена, тож це має бути його підвал. Тут вона згадала, як її несли, а вона то непритомніла, то знову приходила до тями. І згадала про Пітера. Вона чула Пітера. Ні. Відчувала запах Пітера. Пітер був поруч. Пітер ніс її.
— Я бачу, ти прокинулася, — над нею стояв Бен, тримаючи ліхтарик.
— Пітер? — покликала Клара пронизливим голосом.
Бену, схоже, це здалося смішним.
— Гаразд. Це те, на що я сподівався, але новини погані, Кларо. Пітера тут немає. Насправді, це така собі ніч поганих новин для тебе. Здогадайся, де ми.
Коли Клара промовчала, Бен почав повільно рухати ліхтариком так, щоб світло заграло на стінах, стелі, підлозі. Не треба було багато часу, щоб Клара здогадалася. Можливо, вона зрозуміла й раніше, але її мозок ніяк не хотів цього визнавати.
— Ти чуєш їх, Кларо? — Бен знову замовк, і, звичайно ж, Клара почула. Як повзуть. Як прослизають. І вона відчувала їхній запах. Мускусний, болотний запах. Змії. Вони були в будинку Тіммер. У підвалі Тіммер.
— Але добра новина в тому, що тобі недовго доведеться через них турбуватися.
Бен підніс ліхтарик так, щоб вона могла бачити його обличчя. Вона також помітила, що на ньому була одна з курток Пітера.
