Згори було ледь чутно Ґабрі та Олів’є, які тихо співали «It’s Raining Men»[125]. З кухні долинав голос Мирни, яка готувала свіжий хліб і домашній суп і теж наспівувала. Надворі падав сніг. На землі лапаті мокрі пластівці майже одразу танули, а коли торкалися щоки, здавалося, ніби тебе цілує своїми губами кінь. З дерев облетіло останнє осіннє листя, а в садах попадали яблука.
— Здається, земля починає підмерзати, — сказала Мирна, вносячи столові прибори й розставляючи розкладні столики навколо каміна, у якому потріскували дрова. Згори доносилися захоплені крики Ґабрі, який був у захваті від речей у спальні Джейн.
— Жадібність. Огидно, — промовила Рут.
Вона швидко попрямувала до сходів і зійшла нагору.
Клара дивилася, як Пітер підвівся й поворушив дрова, які й так горіли чудово. Вона тримала його в обіймах тієї ночі, коли він розпластався на брудній підлозі. То був останній раз, коли вони були так близько. Після подій тієї жахливої ночі він геть усамітнився на своєму острові. Міст зруйнований. Зведені стіни. І тепер Пітер став неприступним, навіть для неї. Фізично, так, вона могла взяти його за руку, торкнутися його голови, його тіла, і вона це робила. Але вона знала, що більше не може втримати його серце.
Вона дивилася на його вродливе обличчя, прорізане зморшками турбот, із синцями після падіння. Вона розуміла, що він зазнав найстрашнішої травми і, можливо, уже не відновиться.
— Я хочу це, — сказала Рут, спускаючись сходами.
Вона помахала маленькою книжечкою й засунула її у велику кишеню свого поношеного кардигана. Джейн у своєму заповіті запропонувала кожному з друзів вибрати одну річ із її будинку. Рут зробила свій вибір.
— Як ти дізналася, що це був Бен? — запитала Мирна.
Вона сіла за стіл і покликала хлопців їсти. На столі були розставлені миски із супом, а з кошиків зі свіжими булочками, що стояли на коробці з-під ковдри, здіймалася пара.
— Мене осяяло на вечірці, — відповіла Клара.
— Що ти побачила такого, чого не побачили ми? — приєднуючись до них, запитав Олів’є.
— Мене наштовхнуло на думку те, чого я не бачила. Я не бачила Бена. Я знала, що «Ярмарковий день» був даниною пам’яті Тіммер. На картині були всі люди, важливі для Тіммер.
— Окрім Бена! — вигукнула Мирна, намащуючи маслом теплу булочку і спостерігаючи, як масло тане, щойно торкається хліба. — Яка ж я дурепа, що проґавила це!
— Мені теж знадобилося багато часу, — зізнався Ґамаш. — Я помітив це тільки після того, як подивився на «Ярмарковий день» у себе в кімнаті. Бена не було.
— Бена не було — повторила Клара. — Я знала, що Джейн ніяк не могла його пропустити. Але його там не було. Хіба що він був там, і саме його обличчя видалили.
— Але чому Бен запанікував, побачивши «Ярмарковий день»? Я маю на увазі, що було такого жахливого в його обличчі на картині? — запитав Олів’є.
— Поміркуйте, — сказав Ґамаш. — Бен уколов своїй матері смертельну дозу морфію в останній день ярмарку, фактично під час ходи. Він заздалегідь подбав про алібі — він був в Оттаві на виставці антикваріату.
— А він дійсно там був? — запитала Клара.
— О так, навіть купив кілька речей. Потім він примчав сюди, — а це лише три години на машині, — і зачекав, коли почнеться хода.
— Знаючи, що я покину його матір? Звідки така впевненість? — поцікавилася Рут.
— Він знав свою матір, знав, що вона наполягатиме.
— І вона наполягла. Я повинна була залишитися.
— Ти не мусила знати, Рут, — заперечив Ґабрі.
— Продовжуйте, — сказав Олів’є, занурюючи булочку в суп. — Він подивився на картину і…
— Він побачив себе, мабуть, на ході, — сказав Ґамаш. — На трибунах. Тоді він вирішив, що Джейн знає, що́ він зробив, що він таки був у Трьох Соснах.
— Тож він викрав картину, стер своє обличчя і намалював нове, — сказала Клара.
— Та незнайомка сиділа поруч із Пітером, — зауважила Рут. — Природно, що Джейн розташувала там Бена.
Пітер зробив свідоме зусилля, щоб не опустити очей.
— Того вечора в готелі після вернісажу все зійшлося воєдино, — пояснила Клара. — Він не замкнув дверей після вбивства. Усі інші замикали, але не Бен. Потім була швидкість, з якою він очищав стіни від шпалер, точніше її відсутність. А тієї ночі, коли ми побачили тут світло, Бен сказав, що він намагається наздогнати нас. Я повірила, але пізніше подумала, що це звучало трохи недолуго навіть для Бена.
— Виявляється, — продовжив Ґамаш, — він обшукував будинок Джейн, сподіваючись знайти ось це. — Він підняв папку, яку знайшов Бовуар у будинку Йоланди. — Замальовки, які Джейн робила кожного окружного ярмарку протягом шістдесяти років. Бен подумав, що серед них можуть бути ескізи до «Ярмаркового дня», тож хотів перевірити їх.
— На цих ескізах щось видно? — запитав Олів’є.
— Ні, лише загальні риси.
— А ще була цибуля, — сказала Клара.
— Цибуля?
