— Коли я прийшла до Бена додому наступного дня після вбивства Джейн, він смажив цибулю, щоб зробити чилі кон карне. Але Бен ніколи не готував. Сама егоїстка, я повірила йому, коли він сказав, що хоче мене підбадьорити. У якийсь момент я зазирнула в його вітальню і відчула запах, який я прийняла за запах мийного засобу. Той заспокійливий запах, який означає, що все чисте й доглянуте. Я подумала, що приходила прибирати Неллі. Пізніше в розмові зі мною вона сказала, що через сильну хворобу Вейна вона ніде не прибирала тиждень чи й довше. Бен, мабуть, використовував розчинник і підсмажив цибулю, щоб приховати запах.
— Саме так, — підтвердив Ґамаш, потягуючи пиво. — Він виніс «Ярмарковий день» із галереї Вільмсбурга в суботу після обіду з нагоди Дня подяки, стер із неї своє обличчя й намалював інше. Але він припустився помилки, вигадавши обличчя. Він також скористався своїми власними фарбами, які відрізнялися від фарб Джейн. Потім він повернув роботу до Вільмсбурга, але йому довелося вбити Джейн, перш ніж вона змогла б помітити зміни.
— Ви, — звернулася Клара до Ґамаша, — не залишили мені жодних сумнівів. Ви продовжували запитувати, хто ще бачив роботу Джейн. Тоді я згадала, що Бен спеціально запитав Джейн за обідом, чи не буде вона проти того, щоб він поїхав до мистецької галереї подивитися на картину.
— Ви гадаєте, він щось запідозрив того вечора? — запитала Мирна.
— Можливо, його щось трохи непокоїло. Можливо, підсвідоме відчуття провини зіграло з ним злий жарт. Коли Джейн сказала, що це зображення ходи й воно містить особливе послання, її погляд зупинився на його обличчі. Вона дивилася прямо на нього.
— Він також мав дивний вигляд, коли вона процитувала той вірш, — додала Мирна.
— Що за вірш? — запитав Ґамаш.
— Одена. Там, у стосі біля тебе, Кларо. Я бачу цю книжку, — сказала Мирна. — «Зібрання творів В. Г. Одена».
Клара простягнула Мирні здоровенний том.
— Ось він, — сказала Мирна. — Вона зачитала з вірша Одена, присвяченого Герману Мелвіллу[126]:
Непоказне і завжди у людській подобі,
зло спить у нашому ліжку і їсть за нашим столом.
Пітер простягнув руку по книжку і знайшов початок вірша, ту частину, яку Джейн не зачитувала:
Під кінець він обрав повний штиль,
Зайшов до гавані своєї домівки, кинув якір біля дружини,
І причалив до її рук,
А щоранку переправлявся до офісу,
Наче плавав до іншого острову.
Він зробив відкриття: добро таки існувало.
Його жах мав розсіятись весь до останку.
Пітер дивився на полум’я, прислухаючись до гомону знайомих голосів. Він обережно заклав сторінку клаптиком паперу й згорнув книжку.
— Як параноїк, він у всьому знаходив приховані послання, — сказав Ґамаш. — Бен мав можливість і необхідні навички, щоб убити Джейн. Він жив практично поруч зі школою, міг зайти туди непоміченим, узяти лук і кілька стріл, змінити наконечники зі спортивних на мисливські, потім заманити Джейн і вбити її.
Один за одним кадри прокручувалися в голові Пітера. Тепер він опустив очі. Він не міг дивитися на своїх друзів. Як так вийшло, що він не побачив цього у своєму найкращому другові?
— Як він заманив туди Джейн? — запитав Ґабрі.
— Зателефонував, — відповів Ґамаш. — Джейн довіряла йому повністю. Вона не стала нічого питати, коли він попросив її зустрітися з ним на оленячій стежці. Сказав, що там браконьєри, тому їй краще залишити Люсі вдома. Вона пішла без жодних сумнівів.
«Ось що буває з довіри й дружби, вірності й кохання, — подумав Пітер. — Тебе підставляють. Зраджують. Тебе ранять так глибоко, що ти ледве можеш дихати, а іноді це вбиває тебе. Або ще гірше. Це вбиває людей, яких ти любиш найбільше. Бен мало не вбив Клару. Він довіряв Бену. Любив Бена. І ось що сталося. Ніколи більше. Ґамаш мав рацію щодо Матвія, 10:36».
— Чому він убив власну матір? — запитала Рут.
— Стара як світ історія, — відповів Ґамаш.
— Бен був чоловіком-повією? — вигукнув Ґабрі.
— Це найдавніша професія. Чим ти думаєш? — запитала Рут. — Неважливо, не відповідай.
— Жадібність, — пояснив Ґамаш. — Я повинен був здогадатися раніше, після нашої розмови в книгарні, — звернувся він до Мирни. — Ви описували один тип особистості. Людей, які ведуть так зване «тихе» життя. Пам’ятаєте?
— Так, пам’ятаю. Ті, які не ростуть і не розвиваються, які тупцюють на місці. Такі рідко змінювалися на краще.
— Саме так і було, — сказав Ґамаш. — Вони чекали від життя подарунків. Чекали, що хтось урятує їх. Або зцілить. Вони нічого не робили для себе.
— Як Бен, — сказав Пітер.
За весь день він заговорив майже вперше.
— Як Бен. — Ґамаш лише кивнув. — Джейн бачила це, я думаю. — Він підвівся і пошкутильгав до стіни. — Ось вона намалювала Бена. Ви помітили, що він у шортах? Як маленький хлопчик. І він у вигляді кам’яної скульптури. Застиглий. Обличчям до батьківського дому, до минулого. Тепер це зрозуміло, звісно, проте раніше я цього не помічав.
— Але чому ми цього не бачили? Ми жили поряд, зустрічалися день у день, — не могла збагнути Клара.
— А чому ви мали бачити? Ви жили своїм насиченим життям. До того ж у цьому малюнку Джейн є ще дещо.
Він дав їм хвилину на роздуми.
