— Збери команду в Олів’є о першій тридцять. Ми пропустимо приплив людей на ланч, тож це місце майже повністю буде в нашому розпорядженні. Чи не так, містере Гедлі?
— Важко сказати. Можливо, коли люди про це дізнаються, туди зійдеться все село. «В Олів’є» — це осередок Трьох Сосен. Але в господаря є задня кімната, яку він відчиняє лише ввечері. З неї відкривається краєвид на річку. Він, напевне, відчинить її для вас і вашої команди.
Ґамаш із цікавістю подивився на Бена.
— Гарна ідея. Інспекторе Бовуар, я зайду й поговорю з мсьє Олів’є…
— Олів’є Брюле, — перебив Бен. Він і його партнер Ґабріель Дюбо управляють бістро і єдиним у селі готелем.
— Я поговорю з ними й домовлюся про окрему кімнату для ланчу. Чи можу я пройтися з вами, містере Гедлі, до села? Я там ще не був.
— Так, авжеж.
Бен мало не сказав: «Із задоволенням», — але зупинився. Якимось чином цей офіцер поліції випромінював ввічливість і певну офіційність і схиляв співрозмовника до такої ж манери спілкування. Попри те що вони, мабуть, були приблизно одного віку, Бену здавалося, ніби він перебуває поруч зі своїм дідусем.
— Онде Пітер Морров.
Бен указав на юрбу, що повернулася, наче в хореографічній композиції, у їхній бік, ледве двоє чоловіків вийшли з лісу. Бен показував на високого стурбованого чоловіка, який розмовляв із Ґамашем раніше.
— Зараз я розповім вам усе, що зможу, — сказав Ґамаш, звертаючись до натовпу близько з тридцяти селян. Він помітив, як Бен підійшов і став поруч із Пітером Морров.
— Мертву звали Джейн Ніл, — сказав Ґамаш, знаючи, що зайва люб’язність з метою пом’якшити такий удар прозвучить фальшиво й недоречно. Кілька людей почали плакати, деякі затулили руками рота, ніби прикриваючи рану. Більшість опустила голови, ніби така інформація була для них надважкою. Пітер Морров витріщився на Ґамаша. Потім на Бена.
Ґамаш усе це помітив. Містер Морров не виявив здивування. І не засмутився. Тривога була, так. Занепокоєння, без сумніву. Але смуток?
— Як? — запитав хтось.
— Ми ще не знаємо. Але це не була природна смерть.
З натовпу вирвався стогін, мимовільний і щирий.
Мовчав лише Пітер Морров.
— Де Клара?
Бен озирнувся. Було незвично бачити одного без іншого. Пітер нахилив голову в бік села:
— У церкві Святого Томаса.
Троє чоловіків знайшли Клару в каплиці саму, із заплющеними очима та схиленою головою. Пітер став біля відчинених дверей, дивлячись на її згорблену спину, напружену перед ударом, який мав на неї впасти. Він тихенько пішов коротким проходом між лавами. Він почувався так, ніби пливе над власним тілом, спостерігаючи за його рухами.
Саме священник приніс новину про те, що поліція метушиться в лісі за старим шкільним будинком. Потім, під час богослужіння до Дня подяки, занепокоєння людей зростало. Незабаром крихітну церкву заполонили чутки про нещасний випадок на полюванні. Жінка. Поранена? Ні, вбита. Невідомо хто. Жахливо. Жахливо. І в глибині душі Клара знала, наскільки це було жахливо. З кожним разом, як відчинялися двері, з кожним променем сонячного світла, що падав у приміщення, вона благала Джейн з’явитися — запізнілу, схвильовану, з вибаченнями: «Я просто проспала. Яка ж я дурна! Люсі, бідолашна, розбудила мене скавчанням — просилася на вулицю. Мені так шкода!». Священник, чи то не помічаючи драматизму ситуації, чи то занурившись у свої думки, продовжував бубоніти.
Сонце лилося крізь вітражі із зображеннями хлопців у формі часів Першої світової війни й розкидало блакитні, темно-червоні та жовті плями на сосновій підлозі й дубових лавах. У каплиці пахло, як у будь-якій відомій Кларі маленькій церкві. Дарами, сосною і запиленими старими книгами. Коли хор піднявся, щоб заспівати наступний гімн, Клара звернулася до Пітера.
— Можеш піти подивитися?
Пітер узяв Клару за руку і з подивом відчув, що вона льодяна. Із хвилину він розтирав її своїми долонями.
— Я піду. Усе буде добре. Подивись на мене, — сказав він, намагаючись змусити її шалений розум припинити себе накручувати.
— Прославляй, душе моя, Царя Небесного, — співав хор.
Клара кліпнула очима:
— Усе буде добре?
— Так.
— Алілуя! Алілуя! Славте передвічного Царя!
Це було годину тому, а тепер усі пішли, зокрема й священник, який запізнювався на службу до Дня подяки у Клеґгорн-Голті. Клара почула, як відчинилися двері, побачила квадрат сонячного світла, що розростався в проході, і побачила, як з’явилася тінь, чиї обриси були їй добре знайомі, хай навіть і спотворені.
Пітер завагався, а потім повільно попрямував до її лави.
Тоді вона все зрозуміла.
Клара сиділа на кухні, виснажена та приголомшена нездоланною потребою зателефонувати Джейн і розповісти їй, що сталося. Те, що сталося, було незбагненним.
У несподіваний і жорстокий спосіб світ залишився без Джейн. Без її дотику, без її затишку, без її доброти. Кларі здавалося, що хтось витягнув не тільки її серце, а й мозок прямо з її тіла. «Як таке можливо, — дивувалася Клара, дивлячись на руки, акуратно складені на колінах, — що моє серце досі б’ється? Я повинна зателефонувати Джейн».
