Ґамаш не знав, що відповісти. Він бачив такі будинки раніше. Багато разів. Про них він чув під час навчання в коледжі Христа в Кембриджі, їх називали вікторіанськими маєтками. Доволі характерні, як він завжди думав. І Квебек, зокрема Монреаль, міг похвалитися своєю часткою садиб, збудованих шотландськими баронами-розбійниками на гроші із залізниці, випивки та банків. Вони трималися разом із гордістю, що сполучала їх у кращому разі на короткий час, бо багато з них вже давно були знесені або подаровані Університету Мак-Ґілла, якому ще одна вікторіанська потвора була потрібна так само, як вірус Ебола. Бен дивився на будинок із великою симпатією.
— Ви переїдете у великий будинок?
— О, так. Але його треба трохи відремонтувати. Дещо там точно, як у фільмі жахів. Страшне видовище.
Бен згадав, як розповідав Кларі про те, як у дитинстві вони з Пітером грали у війну в підвалі й натрапили на зміїне гніздо. Він ніколи до того не бачив, щоб людина зеленіла, але Клара позеленіла.
— Село назване на честь тих дерев? — Ґамаш поглянув на скупчення дерев на луці.
— А ви не знаєте цієї історії? Це, звісно, не ті сосни, які дали назву селу. Їм лише шістдесят років. Моя мама допомагала садити їх, коли була дитиною. Але сосни тут ростуть, відколи заснували село, уже понад двісті років. І завжди групою, по три. Три Сосни.
— Але чому? — Ґамаш, зацікавлений, аж подався вперед.
— Це код. Для лоялістів Об’єднаної Імперії[30]. Вони заселили всі землі навколо; ну й абенаки[31], звісно.
Ґамаш зауважив, що одним реченням Бен викреслив тисячу років з історії корінних поселень.
— Але ми лише за кілька кілометрів від кордону зі Сполученими Штатами. Коли під час і після Війни за незалежність люди, вірні короні, тікали звідти, вони не могли зрозуміти, коли саме опинялися в безпечному місці. Тому був розроблений код. Три сосни разом означали, що лоялістам будуть раді.
—
— Можливо, англійці хочуть тримати це в таємниці, на випадок, якщо нам це знову знадобиться.
Бену принаймні вистачило такту почервоніти за свої слова. Ґамаш розвернувся і поглянув на високого чоловіка, незграбного, як і його натура, на його довгі чутливі пальці, що вільно тримали повідець собаки, який і так навряд утік би від нього.
— Ви серйозно?
— За результатами останнього референдуму ми були в небезпечній близькості до суверенітету, ви знаєте. І кампанія іноді проходила мерзенно. Не завжди комфортно бути меншиною у власній країні, — сказав Бен.
— Я розумію це, але навіть якщо Квебек відокремиться від Канади, хіба вам щось загрожувало б? Ви ж знаєте, що ваші права були б захищені.
— Хіба? Чи маю я право розмістити вивіску рідною мовою? Або працювати тільки англійською? Ні. Мовна поліція мене зловить. Квебецький офіс французької мови. Мене дискримінують. Навіть Верховний Суд із цим погоджується. Я хочу говорити англійською, старший інспекторе.
— Ви говорите англійською. І я теж. І всі мої офіцери. Подобається вам це чи ні, пане Гедлі, але англійців поважають у Квебеку.
— Не завжди й не всі.
— Ваша правда. Поліцейських теж не всі поважають. Таке життя.
— Вас не поважають через ваші дії, через те, що зробила поліція Квебеку в минулому. Нас не поважають лише за те, що ми англійці. Це не одне й те саме. Ви хоч уявляєте, як змінилося наше життя за останні двадцять років? Скільки прав ми втратили? Скільки наших сусідів, друзів і членів сім’ї виїхали через драконівські закони? Моя мати ледве говорила французькою, але я володію двома мовами. Ми стараємося, але все одно англійці — посміховисько. Нас звинувачують у всьому. Називають
Це було, розмірковував Ґамаш, однією з фундаментальних відмінностей між англомовними і франкомовними квебекцями; англійці вірили в права особистості, а французи вважали, що повинні захищати колективні права. Захищати свою мову та культуру.
Дискусія була знайома й часом запекла, але вона рідко зачіпала особисті стосунки. Ґамаш пригадав, як кілька років тому прочитав у «Монреаль Газетт» редакторську колонку, у якій автор зауважив, що Квебек працює в реальності, а не на папері.
— Усе змінюється, знаєте, мсьє Гедлі, — м’яко промовив Ґамаш, сподіваючись зняти напругу, яка виникла на їхній маленькій парковій лавці.
Французько-англійські дебати у Квебеку розколювали суспільство на два протилежні табори. Найліпше було, на думку Ґамаша, залишити їх політикам і журналістам, яким не було чим зайнятися.
— Змінюється, старший інспекторе? Ми справді стаємо більш цивілізованими? Толерантнішими? Менш жорстокими? Якби все змінювалося, вас би тут не було.
— Ви маєте на увазі смерть міс Ніл. Ви гадаєте, це було вбивство? — Ґамаш і сам ставив це запитання.
