Вийшовши з церкви, вони, з дозволу Ґамаша, пішли по золотистого ретривера Джейн, її Люсі, яка тепер згорнулася калачиком біля ніг Клари, ніби обіймаючи власну неймовірну втрату.
Пітеру хотілося, щоб вода закипіла, він заварив чаю, і тоді все це зникло б. «Можливо, — підказував йому розум і його виховання, — якщо заварити достатньо чаю і поговорити, то час повернеться назад і все погане залишиться в минулому». Але він прожив із Кларою надто довго, щоб ховатися в запереченні. Джейн була мертва. Вбита. І йому потрібно було заспокоїти Клару та якось усе виправити. Але він не знав як. Він рився в буфеті, наче військовий хірург, що відчайдушно шукає потрібний бинт. Відкинув убік чай «Йога» й трав’яну суміш «Гармонія», однак на секунду завагався над ромашкою. Та ні. «Зосередься!» — напучував він себе. Він знав, що цей опіат англійців там є. Його рука затиснула коробку саме тоді, коли свиснув чайник. Насильницька смерть вимагала «Ерл Ґрей». Визирнувши у вікно, він хлюпнув окропу в чайник і відчув біль від опіку бризками кип’ятку, що відскочили й потрапили йому на руку. Пітер побачив старшого інспектора Ґамаша, який сидів на лавці на сільській луці. Старший інспектор, здавалося, годував птахів, але в цьому було щось неправильне. Пітер знову зосередився на важливій справі — приготуванні чаю.
Арман Ґамаш сидів на лавці, споглядаючи птахів, але здебільшого — село. На його очах село Три Сосни, здавалося, пригальмувало в русі. Не було помітно життєвого запалу, метушні та активної діяльності. Голоси стихли, хода сповільнилася. Ґамаш відкинувся на спинку лави й займався тим, що вмів робити найкраще. Він спостерігав. Вдивлявся в людей, їхні обличчя, їхні дії та за можливості прислуховувався до їхніх розмов, хоча люди залишалися досить далеко від його дерев’яної лави на сільській луці, тож чув він небагато. Він стежив за тим, хто тримався стримано, а хто ні. Хто обіймався, а хто тиснув руку. Він зауважував, у кого червоні очі, а хто, як і зазвичай, має заклопотаний вигляд.
Попереду, у дальньому кінці луки, стояли три величезні сосни. Між деревами та ним був ставок, навколо якого кружляла купка дітей у светрах і, як він припускав, полювала на жаб. Сільська лука, розташована в центрі села, що було не дивно. Вулиця під назвою «Коммонс» оточувала луку будинками, за винятком ділянки позаду нього, де, здавалося, був комерційний район. Дуже коротка ділянка. Наскільки Ґамаш міг бачити, у районі розміщувалися
Сидячи тихо й дозволяючи селу спокійно жити своїм життям, він дивувався, наскільки воно було гарне — ці старі будинки, що виходили фасадом на луку, з їхніми ретельно спланованими багаторічними садами й деревами. Наскільки все здавалося природним, нештучним. І пелена скорботи, що опустилася на цю маленьку громаду, сприймалася з гідністю, смутком і певним досвідом. Село було старим, а постаріти неможливо, не зазнавши горя. І втрат.
— Кажуть, що завтра буде дощ.
Ґамаш підвів очі й побачив Бена, який тримав на повідку старого собаку, що, судячи із запаху, вже міг розкладатися.
— Це правда?
Ґамаш указав на місце поруч із собою. Бен сів, а Дейзі вдячно впала біля його ніг.
— Починаючи з ранку. І похолоднішає.
Двоє чоловіків хвилину-дві сиділи мовчки.
— Це дім Джейн. — Бен указав на невеликий кам’яний будинок ліворуч. — А той маєток поруч належить Пітеру і Кларі.
Ґамаш перевів погляд. Їхній дім був трохи більшим за дім Джейн; її був побудований із польового каменю, а їхній — із червоної цегли, у стилі, відомому як «лояліст». Проста дерев’яна веранда тягнулася вздовж фасаду будинку, на ній стояли два плетені крісла-гойдалки. Обабіч від вхідних дверей було по вікну, а нагорі ще два вікна з віконницями, пофарбованими в теплий і глибокий синій колір. Гарний сад перед будинком був засаджений трояндами, багаторічними рослинами та фруктовими деревами. «Напевне, декоративні яблуні», — подумав Ґамаш. Ряд дерев, переважно кленів, відокремлював подвір’я Джейн Ніл і Морров. Хоча тепер їх розділяло більше, ніж дерева.
— Мій дім там. — Бен кивнув на чарівний старий будинок, оббитий білою вагонкою, з верандою внизу і трьома мансардними вікнами нагорі. — Але я гадаю, що те місце там, зверху, теж моє. Бен невиразно махнув рукою в небо (Ґамашу здалося, що, Бен говорив метафорично, або навіть метеорологічно). Потім його погляд опустився з пухких хмар і приземлився на даху будинку на схилі пагорба, на виході з Трьох Сосен.
— Він належав багатьом поколінням моєї родини. Там жила моя мати.
