— Немає нічого незвичайного в тому, що люди складають заповіти що кілька років, — сказав Стіклі, і Ґамашу стало цікаво, чи цей трохи плаксивий тон був просто його манерою говорити. — Справді, ми рекомендуємо клієнтам робити це що два-п’ять років. Звісно, — сказав Стіклі, наче відповідаючи на звинувачення, — це не заради нотаріального збору, а тому що ситуації мають тенденцію змінюватися що кілька років. Народжуються діти, з’являються онуки, подружжя помирають, розлучаються.
— Великий парад життя, — Ґамаш утрутився, щоб цей парад зупинити.
— Саме так.
— І все ж, метре Стіклі, її остання воля десятирічної давнини. Чому б це? Гадаю, можна припустити, що вона склала цей, тому що попередній заповіт утратив чинність. Але, — Ґамаш нахилився вперед і постукав пальцем по довгому тонкому документу перед нотаріусом, — цей заповіт також застарів. Ви впевнені, що він останній?
— Звісно, що так. Люди заклопотані, і заповіт часто не є пріоритетом. Це може бути неприємною рутиною. Існує багато причин, чому люди відкладають її на потім.
— Чи могла вона звернутися до іншого нотаріуса?
— Неможливо. І мене обурює таке припущення.
— Звідки ви знаєте, що це неможливо? — наполягав Ґамаш. — Вона б вам обов’язково про це сказала?
— Я просто знаю. Це маленьке містечко, і я почув би.
Коли вони виходили, отримавши на руки копію заповіту, Ґамаш повернувся до Ніколь:
— Я все ще не впевнений щодо цього заповіту. Я хочу, щоб ви дещо зробили.
— Так, сер, — раптом насторожилася Ніколь.
— З’ясуйте, чи це остання копія. Зможете це зробити?
—
Ніколь почувалася на сьомому небі.
— Привіт! Хтось є? — покликав Ґамаш, просунувши голову у двері мистецької галереї Вільямсбурга. Побувавши в нотаріуса, вони пройшлися пішки до галереї — чудово збереженої та відреставрованої колишньої будівлі поштового відділення. Її величезні вікна пропускали трохи світла, що його давало небо, і те сіре світло падало на вузьку й витерту дерев’яну підлогу й терлося об сліпучо-білі стіни невеличкої відкритої кімнати, заповнюючи її майже примарним сяйвом.
—
У центрі приміщення він побачив стару пузату дров’яну піч. Вона була дуже гарна. Проста, пряма, нічого елегантного — просто велика чорна піч, яка не давала канадському холоду жодного шансу вже понад сто років. Ніколь знайшла вимикачі й увімкнула світло. Одразу впали в очі величезні полотна абстрактного мистецтва, що висіли на стінах. Це здивувало Ґамаша. Він очікував побачити гарненькі сільські акварелі, романтичні та продавані. Натомість його оточили блискучі смуги та сфери заввишки десять футів. Вони створювали враження молодості, енергії та сили.
— Привіт.
Ніколь здригнулася, а Ґамаш одразу обернувся й побачив Клару, що наближалася до них, а шпилька з качечкою чіплялася до пасм її волосся й готувалася до свого останнього польоту.
— Ми знову зустрілися, — сказала вона, усміхаючись. — Після тієї розмови про мистецтво Джейн я захотіла прийти й знову побачити картину, посидіти з нею в тиші. Це наче посидіти з душею Джейн.
Ніколь закотила очі й застогнала. Бовуар одразу помітив це й подумав, а чи не був і він таким само зневажливим і вузьколобим щодо слів шефа, коли той говорив про свої почуття та інтуїцію.
— А запах! — Клара глибоко й пристрасно вдихнула, ігноруючи Ніколь. — Кожен митець реагує на цей запах. Серце б’ється. Це як зайти до бабусі й відчути запах свіжого шоколадного печива. Для нас це поєднання лаку, олій та закріплювача. Якщо у вас добрий нюх, ви відчуєте навіть запах акрилової фарби. Напевне, так само є запахи, на які реагують копи.
— Ну, — сказав Ґамаш, сміючись і згадавши вчорашній ранок, — коли агент Ніколь забрала мене з дому, вона принесла мені каву з Тім Гортонз. Почетверена порція. Від неї моє серце аж калатає, — тут він приклав руку до грудей, — вона цілком і повністю пов’язана суто з розслідуваннями. Я можу зайти в концертний зал, але якщо я відчую запах почетвереної кави з Тім Гортонз, я почну шукати на підлозі тіло.
Клара розсміялася.
— Якщо вам подобаються малюнки крейдою, вам сподобається робота Джейн. Я рада, що ви прийшли подивитися.
— Це все її роботи? — Ґамаш обвів поглядом яскраву кімнату.
— Ні, і близько не воно. Це інший художник. Їхня виставка закінчується за тиждень, а потім ми вішаємо наші полотна. Виставка відкривається днів за десять. Не цієї п’ятниці, а наступної.
— Це
— Саме так. За два тижні після суддівства.
— Можна вас на хвилинку? — Бовуар відвів Ґамаша на кілька кроків. — Я говорив із Лакост. Вона щойно розмовляла по телефону з лікарем Тіммер Гедлі. Її смерть була цілком природною, на його думку. Рак нирок. Він поширився на підшлункову залозу й печінку, а потім це було лише питанням часу. Насправді вона прожила довше, ніж він очікував.
— Вона померла вдома?
— Так, другого вересня цього року.
— На День праці, — сказала Ніколь, сновигаючи неподалік і вслуховуючись у розмову.
