— Ну, я сказала Джейн у п’ятницю.
— Хтось іще знав?
Тепер Клара трохи зніяковіла.
— Ми говорили про це за обідом того вечора. Це було щось на кшталт обіду до Дня подяки з друзями у нас удома.
— Хто був на обіді? — запитав Бовуар, витягнувши блокнот. Він більше не покладався на Ніколь, що вона занотує все належним чином. Ніколь це помітила й обурилася майже так само сильно, як обурювалася, коли її просили робити нотатки.
Клара пробіглася по списку імен.
Ґамаш тим часом розглядав картину.
— Що на ній зображено?
— Цьогорічну ходу на закритті окружного ярмарку. Он там… — і Клара вказала на козу із зеленою мордою і ґирлиґою, — …Рут.
— Їй-богу, це вона! — сказав Ґамаш під регіт Бовуара. Схожість була ідеальною. Треба, напевне, бути сліпим, щоб не помітити цього раніше. — Але зачекайте, — захоплення Ґамаша раптом зникло, — це ж було намальовано в той самий день, у той самий час, коли помирала Тіммер Гедлі.
— Так.
— Як називається картина?
— «Ярмарковий день».
Навіть дощ і вітер не заважали Ґамашу помічати красу цієї місцевості. Клени стали темно-червоними та помаранчевими, а листя, зірване буревієм, розкидало вздовж дороги і яру, наче гобелен. Вони їхали з Вільмсбурга в напрямку Трьох Сосен, через гірський хребет, що розділяв містечко й село. Дорога, як і більшість розумних доріг, пролягала вздовж долин і річки та, ймовірно, була старим маршрутом диліжансів, але тут Бовуар звернув на меншу ґрунтову дорогу. Машину підкидало на величезних вибоїнах, і Ґамаш ледве міг читати свої нотатки. Він давно привчив свій шлунок не реагувати на тряску під час їзди будь-яким транспортом, але його очі виявлялися не такими покірними.
Бовуар загальмував біля великої металевої поштової скриньки, пофарбованої в сонячно-жовтий колір. На ній від руки білою фарбою було надруковано номер та прізвище — «Крофт». Він повернув на під’їзну доріжку, обабіч якої тягнулися величезні клени, створюючи мереживний тунель.
За двірниками, що несамовито намагалися зчистити воду з лобового скла, Ґамаш побачив фермерський будинок, обшитий білою вагонкою. Будинок мав затишний, доглянутий вигляд. До нього прихилялися високі визрілі соняшники й мальви. Деревний дим із шурхотом виривався з димаря, вітер його підхоплював і відносив додому, до лісу, що виднівся за будинком.
Ґамаш знав, що кожен дім — це автопортрет. Мешканці обирали його колір, обстановку, картини. Кожен дотик розкривав особистість. Бог, чи диявол, був у деталях. Так само як і людина. Чи було в будинку брудно, неохайно чи нав’язливо чисто? Оздоблення підбиралося з метою справити враження, чи то була всяка всячина з особистої історії? Було захаращено чи просторо? Щоразу, входячи до будинку під час розслідування, він відчував трепет. Йому відчайдушно хотілося потрапити до будинку Джейн Ніл, але це мало зачекати. Наразі викрити себе мали Крофти.
Ґамаш повернувся й подивився на Ніколь.
— Тримайте очі розплющеними й детально занотовуйте все сказане. І просто слухайте. Ви зрозуміли?
Ніколь блиснула очима у відповідь.
— Я поставив вам запитання, агенте.
— Зрозуміла.
А потім після тривалої паузи додала:
— Сер.
— Добре. Інспекторе Бовуар, візьмете на себе ініціативу?
— Гаразд, — відповів Бовуар, виходячи з машини.
Метью Крофт чекав за дверною сіткою. Забравши їхні промоклі куртки, він повів їх одразу на кухню. Яскраві червоні та жовті кольори. У буфеті веселенький столовий і кухонний посуд. Чисті білі штори з вишитими на каймі квітами. Ґамаш подивився через стіл на Крофта, який вирівнював на столі сільнички та перечниці у формі півників. Його розумні очі, здавалося, ніяк не могли заспокоїтися; він тримався так, ніби чогось чекав. Прислухався. Усе це було ледве вловним і ховалося під доброзичливою зовнішністю. Але воно було, Ґамаш був у цьому впевнений.
— У мене є лук на веранді. Він промокнув, але якщо ви досі хочете подивитися, я можу показати вам, як стріляють.
Крофт сказав це Ґамашу, але відповів Бовуар, змушуючи Крофта відвести погляд від шефа.
— Це було б дуже корисно, але спершу кілька запитань — просто я хотів би прояснити деякі обставини.
— Звісно, все що завгодно.
— Розкажіть мені про Джейн Ніл, ваші стосунки з нею.
— Ми не були надто близькі. Я іноді заходив до неї в гості. Там було тихо. Спокійно. Вона була моєю вчителькою, давним-давно, у старій школі.
— Якою вона була вчителькою?
— Дивовижною. Вона мала дивовижну здатність дивитися на тебе й змушувати тебе відчувати, що ти єдина людина на землі. Розумієте?
Бовуар розумів. Таку саму здатність мав Арман Ґамаш. Більшість людей, розмовляючи, оглядає решту кімнати, киває іншим, махає руками. Але не Ґамаш. Коли він дивився на тебе, ти був всесвітом. Хоча Бовуар знав, що бос теж помічав у найменших подробицях усе, що відбувалося. Він просто не показував цього.
— Чим ви заробляєте на життя?
— Я працюю в містечку Сен-Ремі, у дорожньому управлінні.
— Чим займаєтеся?
— Я начальник дорожньої служби. Формую бригади, оцінюю проблемні ділянки. Іноді я просто їжджу, шукаю недогляди. Не хочу знайти прогріх тоді, коли перевернеться машина.
