Таке траплялося дуже часто. Зазвичай смерть приходила вночі, забираючи людину уві сні, зупиняючи серце; або лоскотала й не давала заснути, з пронизливим головним болем вела до ванної кімнати, перш ніж уп’ястися пазурами й залити мозок кров’ю. Вона чатує у провулках і на зупинках метро. Після заходу сонця одягнені в біле ангели-охоронці висмикують вилки з розеток і запрошують смерть до продезінфікованої палати.
Але за містом смерть приходить без запрошення, удень. Вона забирає рибалок у їхніх баркасах. Вона хапає дітей за щиколотки, коли ті купаються. Узимку вона кличе їх зі схилу, занадто крутого для їхніх початкових навичок, і скидає їх із вершин. Вона чекає на березі, де зовсім нещодавно за снігом починався лід, а тепер берега торкається невидима осліпленими очима тонка смужка води, і ковзаняр робить коло трохи більше, ніж збирався. І на світанку, і коли сутеніє, смерть стоїть у лісі з луком і стрілами і зіштовхує машини з дороги серед білого дня, коли шини несамовито буксують на льоду, снігу або ж на яскравому осінньому листі.
Метью Крофта завжди викликали на дорожні аварії. Іноді він опинявся там першим. Поки Метью Крофт намагався звільнити тіло, його зранені серце й мозок поверталися додому, до поезії. Він декламував вивчені напам’ять вірші з книжок, позичених у міс Ніл. Поезія Зардо була його улюбленою. У спокійні вихідні дні він часто відвідував міс Ніл, сидів у зручному глибокому дерев’яному кріслі в її саду й дивився на річку, що протікала за флоксами. І заучував вірші, щоб за їх допомогою відганяти нічні кошмари. Тим часом міс Ніл робила рожевий лимонад і підстригала бордюри з багаторічниками. Вона усвідомлювала іронію обезголовлювання квітів, тоді як він гнав смерть зі своєї голови. Метью чомусь не хотів розповідати про це поліції, не хотів упускати їх так глибоко у своє особисте життя.
Не встиг він продовжити, як насторожився. A за мить це почув і Ґамаш. Сюзанна відчинила двері з підвалу, що вели на кухню, і увійшла.
Сюзанна Крофт мала зовсім кепський вигляд. Вона здавалася напруженою на зустрічі з громадою, але з її теперішнім станом то було не порівняти. Її шкіра була майже прозорою, за винятком прищів. Тонкий шар поту робив обличчя блискучим, мов у рептилії. Рука, яку потиснув Ґамаш, була крижаною. Він зрозумів, що жінка налякана. Налякана до смерті.
Ґамаш подивився на Крофта, який тепер навіть не намагався приховати власний страх. Він дивився на свою дружину так, як можна було б дивитися на примару, привида з особливо жахливим і особистим посланням.
Потім ця мить минула. Обличчя Метью Крофта знову стало «нормальним», і лише блідість шкіри свідчила: за нею щось ховалося. Ґамаш запропонував місіс Крофт своє місце, але Метью схопив табуретку й сів, а його місце зайняла дружина. Ніхто не розмовляв. Ґамашу хотілося, щоб Бовуар мовчав. Щоб мовчання розтягнулося до розриву. Ця жінка стримувала в собі щось жахливе, і воно ось-ось мало вислизнути назовні.
— Склянку води? — запитала Ніколь Сюзанну Крофт.
— Ні, дякую, але дозвольте мені зробити чай.
З цими словами місіс Крофт схопилася зі стільця, і критична мить перервалася. Ґамаш спантеличено подивився на Ніколь. Якби вона вирішила саботувати справу і свою кар’єру, кращого способу годі було знайти.
— Дозвольте, я допоможу, — сказала Ніколь, зіскочивши з місця і схопивши чайник.
Коли Ніколь заговорила, Бовуар не зміг приховати спалаху люті на своєму обличчі, але тепер на ньому з’явилася звична розважлива маска.
«Дурепа, яка дурепа!» — лаявся він подумки, попри доброзичливу напівусмішку на обличчі. Він крадькома глянув на Ґамаша й із задоволенням побачив, що бос теж дивиться на Ніколь. Але Ґамаш не сердився. Бовуар побачив на обличчі шефа толерантність і обурився. Невже він ніколи не навчиться? Що, в ім’я всього святого, спонукає його допомагати таким дурням?
— Чим ви заробляєте на життя, місіс Крофт? Ви працюєте?
Тепер, коли тишу було порушено, Бовуар вирішив, що може взяти ситуацію під свій контроль. Ще ставлячи запитання, він почув у своїх словах образу. Легке припущення, що материнство — це не робота. Але йому було байдуже.
— Тричі на тиждень я роблю ксерокопії в Сен-Ремі. Це допомагає зводити кінці з кінцями.
Тепер, коли запитання пролунало, Бовуар відчув докори сумління. Йому здалося, що він виплеснув в обличчя місіс Крофт свою злість на Ніколь. Він обвів поглядом кімнату і зрозумів, що всі дрібнички в цій домівці були зроблені вручну, навіть пластикові чохли на стільцях були невміло прикріплені степлером і деінде вже не трималися. Ці люди були не вибагливі.
— У вас, здається, двоє дітей, — Бовуар поквапився відігнати від себе миттєвий сором.
— Так, — підхопив Метью.
— І як їх звуть?
— Філіпп і Діана.
— Гарні імена, — мовив він у тишу.
— І скільки їм років?
— Йому чотирнадцять, їй вісім.
— А де вони?
