Щоразу, коли в оперативному штабі дзвонив телефон, уся робота зупинялася. А він дзвонив часто. З різних підрозділів телефонували офіцери. Передзвонювали власники магазинів, сусіди, чиновники.
Старий вокзал Канадської національної залізниці ідеально підійшов для їхніх потреб. Добровільна пожежна команда допомогла розчистити місце в центрі приміщення, що, напевне, слугувало залою очікування. Блискучі панелі з лакованого дерева закривали стіни на чверть висоти, а на самих стінах висіли плакати з правилами протипожежної безпеки та минулими лауреатами Літературної премії генерал-губернатора як натяк на те, хто може бути начальником пожежної охорони. Офіцери поліції зняли ці плакати, акуратно згорнули їх у рулон і замінили на блок-схеми, карти та списки підозрюваних. Тепер це було схоже на будь-яку іншу кімнату для розслідування, тільки на старому й атмосферному залізничному вокзалі. Це був простір, який, здавалося, звик до очікування. Усі ті сотні, тисячі людей сиділи в цій кімнаті та чекали на потяги, які мали кудись відвезти їх або привезти додому їхніх близьких. А тепер чоловіки й жінки знову сиділи тут і чатували. Цього разу на звіт із лабораторії поліції Монреаля. Звіт, який відправить їх додому. Звіт, який знищить Крофтів. Ґамаш підвівся, вдав, що потягується, і почав ходити. Шеф завжди крокував, заклавши руки за спину, опустивши голову й дивлячись собі під ноги, коли йому не ставало терпіння. Тепер, коли інші вдавали, що сидять на телефонах і збирають інформацію, старший інспектор Ґамаш повільно, розміреним кроком обходив їх по колу. Неквапливо, незворушно, не зупиняючись.
Того ранку Ґамаш прокинувся ще до світанку. Його маленький дорожній будильник показував 5:55. Він завжди радів, коли годинник показував однакові цифри. За пів години потому, одягнений у свій найтепліший одяг, він навшпиньки спускався сходами до вхідних дверей готелю, коли почув шум на кухні.
—
Ґамаш ледь не розцілував його.
— І, — Ґабрі витягнув з-за спини маленький паперовий пакетик, — кілька круасанів.
А за це Ґамаш був ладен побратися з ним.
—
За кілька хвилин Арман Ґамаш сидів на вкритій інеєм дерев’яній лавці на луці. Протягом пів години він сидів у тихій, спокійній темряві ранку і спостерігав за тим, як мінялося небо. Чорне стало королівським синім, а потім з’явився золотавий відтінок. Синоптики нарешті вгадали. День розпочинався зі сліпучого, свіжого, чистого й холодного світанку. І село прокинулося. Один за одним у вікнах з’являлися вогні. То були кілька хвилин тиші, і Ґамаш віддавав належне кожній миті, наливаючи з термоса в маленький металевий кухоль густу, насичену
Ґамаш потягував каву й жував. Але здебільшого він спостерігав.
О шостій п’ятдесят у будинку Бена Гедлі увімкнули світло. За кілька хвилин можна було побачити Дейзі, яка шкутильгала по подвір’ю, виляючи хвостом. Ґамаш із власного досвіду знав, що більшість собак лизала свого господаря і виляла хвостом до останніх хвилин свого земного життя. Через вікно Ґамаш міг розрізнити рухи в будинку Бена — той готував сніданок.
Ґамаш чекав.
Село заворушилося, і на сьому тридцять більшість будинків ожила. Люсі випустили з будинку Морров, і вона блукала навколо та принюхувалась. Вона потягнула носом повітря, повільно повернулася й пішла, потім пришвидшилася й нарешті побігла до лісової стежки, що привела її додому. Назад до мами. Ґамаш дивився, як хвіст із золотистими пасмами зникає серед кленових і вишневих дерев, і відчував, як розривається його серце. A за кілька хвилин вийшла Клара й покликала Люсі. Почулося безпорадне «гав», і Ґамаш побачив, як Клара зайшла в ліс і за мить повернулася. За нею понуро пленталася Люсі, її хвіст уже не метлявся.
Минулої ночі Клара спала уривками, прокидаючись що кілька годин із відчуттям тривоги, яке вже ставало її супутником. Відчуттям утрати. Це був не крик, як раніше, а скоріше стогін у глибині душі. Вони з Пітером ще раз поговорили за миттям посуду, поки інші сиділи у вітальні, обдумуючи можливість того, що Джейн було вбито.
— Мені шкода, — сказала Клара, тримаючи в руці рушник для посуду і приймаючи від Пітера теплі, мокрі тарілки. — Я повинна була розповісти тобі про мою розмову з Ґамашем.
— Чому ж не розповіла?
— Не знаю.
— Це кепсько, Кларо. Може, ти мені не довіряєш?
