— А що Філіпп?
— Йому чотирнадцять, він у дев’ятому класі. Мав «В+»[85] до минулого Різдва. Потім щось сталося. Його оцінки почали погіршуватися, і його ставлення до навчання змінилося. Я говорила зі шкільним психологом. Вона каже, що гадки не має, що з ним відбувається. Можливо, наркотики. Можливо, проблеми вдома. Каже, що в чотирнадцять років більшість хлопців стають трохи дивакуватими. Вона не здавалася надто стурбованою.
— Не знаєте, чи грав він у шкільних спортивних командах? — поцікавився Ґамаш.
— Грав у баскетбол і хокей, хоча в цьому семестрі потрапити в баскетбольну команду не намагався.
— У них є команда зі стрільби з лука?
— Так, сер. Він ніколи в ній не був.
— Гаразд, — сказав Бовуар. — Ніколь, а як щодо заповіту?
Іветт Ніколь зазирнула у свій записник. Або радше вдала. Вона зовсім забула. Ну, не зовсім. Вона згадала наприкінці вчорашнього дня, але на той час уже розкрила справу й не хотіла марнувати час. Ба більше, вона гадки не мала, як дізнатися, чи існує інший заповіт, а виставляти своє невігластво напоказ перед так званими колегами, які вже довели свою безпомічність, абсолютно не мала наміру.
— Заповіт Стіклі — останній, — сказала Ніколь, дивлячись в очі Бовуару. Бовуар завагався, але потім опустив погляд.
Звіти тривали. Напруження в кімнаті зростало, оскільки єдиний телефон, дзвінка на який вони всі чекали — стільник у великій руці Ґамаша, — мовчав.
Джейн Ніл, згідно з повідомленнями, була відданою і шанованою вчителькою. Вона дбала про своїх учнів настільки, що іноді їм її бракувало. Її особисті фінанси були в порядку. Вона була церковним старостою в церкві Святого Томаса й активісткою Спілки вірянок в англіканській церкві, організовувала благодійні розпродажі та зустрічі. Вона грала в бридж і була пристрасною садівницею.
Недільного ранку її сусіди нічого не бачили й не чули.
«На Західному фронті без змін»[86], — подумав Ґамаш, слухаючи звіт про це тихе життя. Якимсь чином у нього виникла дивна думка, що смерть такої доброї душі не була помічена. Дзвони в церкві щосили не забили. Про її смерть не сповістили ні миші, ні олені. Земля не здригнулася. А мала б здригнутися. Якби він був Богом, вона здригнулася б. Натомість в офіційному звіті з’явиться рядок: «Її сусіди нічого не помітили».
Агенти закінчили доповідати, команда повернулася до телефонних дзвінків і паперової роботи. Арман Ґамаш почав ходити. Зателефонувала Клара Морров, щоб сказати Ґамашу, що скрадок побудував батько Метью Крофта. Це був цікавий факт, якщо враховувати їхні підозри.
О десятій п’ятнадцять із його долоні задзвонив стільник. Телефонували з лабораторії.
Метью Крофту на все життя судилося запам’ятати, де він був, коли під’їхали поліцейські машини. Кухонний годинник показував три хвилини на одинадцяту. Він очікував їх значно раніше. Чекав із сьомої ранку.
Щоосені, у сезон заготівок, мати Сюзанни Марта приїжджала зі своєю сумкою старих сімейних рецептів. Кілька днів обидві жінки займалися консервацією, і Марта незмінно запитувала: «Коли свіжий огірок стає маринованим?».
Спочатку він намагався відповісти на це запитання так, ніби вона справді хотіла це знати. Але з роками він зрозумів, що відповіді немає. У який момент відбуваються зміни? Іноді раптово. Як моменти прозріння в нашому житті, коли ми раптом щось бачимо. Але часто це поступова зміна, еволюція.
Протягом чотирьох годин очікування Метью гадав, що сталося. Коли все почало йти не так? На це запитання він теж не мав відповіді.
— Доброго ранку, містере Крофт.
Старший інспектор Ґамаш мав спокійний, солідний вигляд. Жан Ґі Бовуар стояв поруч із Ґамашем, за ним — жінка-офіцер, а трохи позаду — чоловік, якого Метью ще не зустрічав. Середнього віку, у костюмі й краватці, волосся з посивілими пасмами, консервативна стрижка.
Ґамаш простежив за поглядом Крофта.
— Це Клод Ґіметт. Він із опікунської служби провінції. Ми отримали результати аналізів лука і стріл. Можна увійти?
Крофт відступив назад, і вони увійшли до будинку. Інстинктивно він провів їх на кухню.
— Було б дуже добре, якби ви і ваша дружина були тут зараз разом.
Крофт кивнув і пішов нагору. Сюзанна сиділа на краю ліжка. Вона одягалася весь ранок — натягувала по одному предмету за раз, а потім, знесилена, падала на ліжко. Нарешті, близько години тому, остання одежина була надіта. З тілом було все чудово, та її обличчя мало жахливий вигляд, і цього не можна було приховати.
Вона намагалася молитися, але забула слова. Натомість вона повторювала єдине, що могла пригадати:
Хлопчику сумний, прийди та засурми —
Вівці на лузі, корова в кукурудзі.
Вона читала це Філіппу, коли він був маленьким, але тепер не могла пригадати решту. Віршик здавався їй дуже важливим, хай і не був молитвою. Він був чимось більшим, бо доводив, що вона була хорошою матір’ю.
Доводив, що вона любила своїх дітей. «Це доказ того, — прошепотів голос маленької дівчинки в її голові, — що ти ні в чому не винна». Але вона не могла згадати решту віршика.
Тож, можливо, провина була її.
