Труну внесли до церкви. За нею хиткою ходою йшла Йоланда. Андре, худий і єлейний, крокував поруч, а позаду плентався Бернар — його хитрі, жваві очі металися по всіх усюдах, наче в пошуках наступної жертви.
Ґамаш відчув глибокий жаль до Йоланди. Не через біль, який вона переживала, а через той біль, якого вона не знала. Він подумки молився, щоб настав день, коли їй не доведеться вдавати емоції (образа не рахується), бо вона їх насправді відчуватиме. Усі в церкві були сумні, але найсумніший вигляд мала постать Йоланди. І, безумовно, найжалюгідніший.
Служба була короткою і безликою. Священник очевидно ніколи не зустрічався з Джейн Ніл. Жоден член сім’ї не піднявся, щоб виступити, окрім Андре, який прочитав одну з прекрасних цитат із Біблії, утім, із меншим натхненням, ніж він міг би прочитати програму телепередач. Службу правили винятково французькою, хоча сама Джейн була англійкою, і була вона винятково католицькою, хоча сама Джейн ходила до англіканської церкви. Потім Йоланда, Андре й Бернар супроводили труну на церемонію поховання «винятково для членів сім’ї», хоча справжньою сім’єю Джейн були її друзі.
— Сьогодні в повітрі відчувається справжній холод, — Клара Морров, з почервонілими очима, опинилася поруч із Ґамашем. — Сьогодні ввечері гарбузи вкриються інієм. — Їй вдалося всміхнутися. — Ми проводимо панахиду за Джейн у церкві Святого Томаса в неділю. Тиждень із дня її смерті. Ми б хотіли, щоб ви були там, якщо ви не проти прийти ще раз.
Ґамаш не заперечував. Озираючись навколо, він розумів, наскільки йому подобається це місце й ці люди. Шкода тільки, що один із них був убивцею.
Панахида за Джейн Ніл була короткою і милою, і якби панахиди могли бути пухкими, то ця була б точною копією жінки. Насправді служба була нічим іншим, як низкою коротеньких промов: друзі Джейн уставали одне за одним і говорили про неї французькою та англійською мовами. Панахида була простою, а послання — зрозумілим. Її смерть була лише однією миттю в повному і прекрасному житті. Вона була з ними стільки, скільки їй було призначено. Ні хвилиною більше, ні хвилиною менше. Джейн Ніл знала: коли настане її час, Бог не запитає, у скількох комітетах вона засідала, скільки грошей вона заробила або які призи виграла. Ні. Він запитає, скільком створінням вона допомогла. І Джейн Ніл матиме, що відповісти.
Наприкінці служби Рут підвелася й заспівала тонким, невпевненим альтом: «Що робити з п’яним моряком?»[93]. Вона співала морську пісеньку на чверть швидкості, як плач, а потім повільно набрала швидкість. До неї приєднався Ґабрі, далі Бен, і врешті-решт ожила вся церква. Люди плескали в долоні, розгойдували стегнами й запитували під музику: «Що робити з п’яним моряком ра-а-ано вранці?».
У підвалі після служби спільнота «Жінок англіканської церкви» влаштувала обід: подавали домашні запіканки й свіжі яблучні та гарбузові пироги під слабкий гул моряцької хорової пісні, що лунав то тут, то там.
— Чому «П’яний моряк»?
Підходячи до шведського столу, Арман Ґамаш опинився поруч із Рут.
— Це була одна з улюблених пісень Джейн, — сказала Рут. Вона завжди її співала.
— Ви наспівували її того дня в лісі, — звернувся Ґамаш до Клари.
— Відлякувала ведмедів. Хіба Джейн не вчила її в школі? — запитала Клара в Рут.
Втрутився Олів’є:
— Вона казала, що вивчила це для школи. Щоб викладати, так, Рут?
— Від неї очікували, що вона буде викладати всі предмети, але оскільки вона не вміла ні співати, ні грати на піаніно, вона не знала, як викладати учням музичний курс. Це було, коли вона тільки починала, п’ятдесят років тому. Тож я навчила її цієї пісні, — сказала Рут.
— І чому я не здивована? — пробурмотіла Мирна.
— Це була єдина пісня, яку вивчали її учні, — додав Бен.
— Ваші різдвяні вистави — то було, мабуть, щось, — сказав Ґамаш, уявляючи Діву Марію, Йосипа, маленького Ісуса і трьох п’яних моряків.
— Так і було, — засміявся Бен, пригадуючи минуле. — Ми співали різні колядки, але всі вони були на мелодію «П’яного моряка». Треба було бачити вираз облич батьків на різдвяному концерті, коли міс Ніл оголошувала: «Тиха ніч»[94], а ми починали співати!
Бен заспівав: «Тиха ніч, свята ніч, все спокійно, все ясно», але під мелодію моряцької пісеньки. Інші зі сміхом приєдналися.
— Мені досі дуже важко співати колядки правильно, — сказав Бен.
Клара помітила Неллі та Вейна й помахала їм рукою. Неллі залишила Вейна й попрямувала до Бена. Не встигнувши пройти й пів дороги, вона вже зверталася до нього:
— Містере Гедлі, я сподівалася знайти вас тут. Я збираюся прийти до вас наступного тижня. Як щодо вівторка? — Потім вона повернулася до Клари і сказала довірливо, ніби передаючи державну таємницю: — Я не прибирала відтоді, як померла міс Ніл. Я так турбувалася через Вейна!
— Як він зараз? — запитала Клара, згадавши, як Вейн задихався й кашляв під час зібрання в церкві кількома днями раніше.
— Зараз він скаржиться, тож нічого надто поганого. Ну що, містере Гедлі? У мене жодного дня вільного немає, ви ж знаєте.
— Вівторок підійде.
