Метью подивився на сина й уперше майже за рік він побачив свого чутливого, вдумливого, доброго хлопчика. Філіпп дивився на батька й прагнув усе йому розповісти. І він майже зробив це. Майже. Він стояв біля прірви, пальці ніг уже виступали за край, і він дивився в небуття. Його батько пропонував йому стрибнути й повірити, що все буде добре. Він підхопить його, не дасть йому впасти. І треба віддати належне Філіппу, він думав про це. Філіппп прагнув заплющити очі, зробити крок і впасти в обійми батька.
Але врешті-решт він не зміг. Замість цього він повернувся обличчям до стіни, вдягнув навушники й замкнувся.
Метью опустив голову й подивився на свої брудні старі робочі черевики й до болю виразно побачив застряглі там бруд і шматочки листя.
Ґамаш сидів у бістро Олів’є біля каміна й чекав, коли його обслужать. Він щойно з’явився. Люди, які займали це популярне місце, щойно пішли, а їхні чайові все ще лежали на столі. У Ґамаша виникло миттєве бажання привласнити ці гроші собі. Ще одне дивацтво з «довгого будинку».
— Привіт, можна до вас приєднатися?
Ґамаш підвівся і злегка вклонився Мирні, а потім указав на диван, що стояв навпроти каміна.
— Прошу.
— Стільки бентежних подій! — зауважила Мирна. — Я чула, що в Джейн дивовижний будинок.
— Ви його не бачили?
— Ні. Я хотіла почекати до четверга.
— Четверга? А що буде в четвер?
— Клара вас не запросила?
— Боїтеся зачепити мої почуття? Офіцери відділку вбивств відомі своєю чутливістю. То що відбуватиметься в четвер?
— У четвер? Ви теж ідете? — запитав Ґабрі, стоячи над ними в маленькому фартушку й удаючи із себе Джулію Чайлд[115].
— Ще ні.
— Зрозуміло, неважливо. Я чув, що ураган Кайла приземлився у Флориді. Бачив по Метео Медіа.
— Я теж це бачила, — сказала Мирна. — Коли він має дістатися сюди?
— За кілька днів. Звісно, коли він дійде до Квебеку, то перетвориться на тропічний шторм, або як вони там його називають? Напевне, буде справжній буревій.
Він подивився у вікно, наче очікував побачити, як ураган насувається з-понад найближчої гори. Він мав стурбований вигляд. Шторми ніколи не приносили нічого доброго.
Ґамаш бавився з цінником, що звисав із журнального столика.
— Олів’є скрізь почепив цінники, — зізнався Ґабрі, — навіть у нашому приватному туалеті, красно дякую. На щастя, я маю вдосталь вишуканості та гарного смаку, щоб подолати цей недолік Олів’є. Гадаю, це називається жадібністю. Отже, можу я запропонувати вам келих вина чи, можливо, люстру?
Мирна замовила червоне вино, а Ґамаш узяв віскі.
— Клара організовує вечірку, яку заповіла Джейн, у четвер, як Джейн і планувала, — сказала Мирна, коли принесли напої, а з ними й кілька лакричних трубочок. — Після вернісажу в художній галереї Вільямсбурга. Тепер, якщо Клара запитає, скажете, що ви мене катували.
— Хочете, щоб мене знову відсторонили? Поліція катує чорношкіру жінку?
— Хіба за це не підвищують?
Ґамаш перехопив погляд Мирни й утримав його. Жоден не всміхнувся. Вони обоє знали правду. Йому стало цікаво, чи знає Мирна про його особливу роль у справі Арно та ціну, яку він заплатив. Він думав, що ні. Поліція добре вміла дізнаватися про чужі таємниці й зберігати свої власні.
— Ух! — сказала Клара, сідаючи у велике крісло з іншого боку каміна. Як приємно опинитися якнайдалі від смороду мінеральних розчинників. Я йду додому готувати обід.
— А чому манівцем? — запитала Мирна.
— Ми, люди мистецтва, ніколи не ходимо по прямій, хіба що Пітер. Він починає в точці А, малює, малює, малює — і закінчує в точці Б. Без жодного вагання. Так і до пияцтва недалеко.
Вона зупинила Ґабрі й замовила пиво та горішки.
— Як реставрація? — запитав Ґамаш.
— Гадаю, добре. Я залишила там Бена й Рут. Рут знайшла шафу з випивкою Джейн і пише вірші, дивлячись на стіни. Бог знає, що робить Бен. Напевне, фарбує. Богом клянусь, здається, він робить усе навпаки. І все ж чудово, що він там, бо те, що він таки робить, насправді фантастично, геніально.
— Пітер більше не допомагає? — запитала Мирна.
— Допомагає, звісно, але ми тепер працюємо по черзі. Власне, здебільшого він мене міняє. Я проводжу там майже весь день. Це затягує. Пітеру дуже подобається ця робота, не зрозумійте мене неправильно, але в нього є власна.
З’явилася Ґабрі зі своїм пивом.
— З вас сто тисяч доларів.
— Поцілуй себе в дупу.
— Якби я міг поцілувати себе в дупу, мені не потрібен був би Олів’є.
— Ми говорили про четвер, — сказав Ґамаш. — Я чув, що буде вечірка.
— Ви не заперечуєте? Я хотіла б провести її так, як планувала Джейн.
— Сподіваюся, ураган не зіпсує її, — сказав Ґабрі, радіючи можливості розгледіти в цьому драматизм.
Ґамаш пошкодував, що не подумав про це. Клара влаштовувала вечірку як данину пам’яті своїй подрузі, він знав це, але вечірка могла мати іншу, суто практичну мету. Вона могла наполохати вбивцю.
— Не заперечую, оскільки мене запросили.
