Ізабель Лакост відвела очі від комп’ютера, де вона писала свої звіти про обшук у будинку Фонтен / Маленфан і про свій візит до лікаря Тіммер. Лікар відкрив файл Тіммер на своєму комп’ютері й зрештою, з надзвичайною обережністю, визнав незначну можливість того, що хтось допоміг їй перейти в інше життя.
— За допомогою морфію; це був би єдиний спосіб. На тій стадії їй багато не потрібно було, вона вже приймала його, досить було трохи збільшити дозу.
— Ви не перевіряли?
— Не бачив потреби.
Тоді він знову завагався. Лакост була доволі хорошим слідчим, щоб уміти чекати. І вона почекала. Урешті-решт він знову заговорив.
— Таке нерідко трапляється. Друг, або частіше член сім’ї, дає людині смертельну дозу. З милосердя. Це трапляється частіше, ніж ми думаємо або хочемо думати. Існує своєрідна неписана угода, що у випадках, коли допомогти вже неможливо, коли людина ось-ось піде з життя, ми не надто прискіпливі.
Лакост, звісно, могла б поспівчувати, і в глибині душі вважала, що це, мабуть, добре, але тут була вигода і про милосердя не йшлося.
— Чи можна це зараз якось перевірити?
— Її кремували. За її власним бажанням.
Він вимкнув свій комп’ютер.
І тепер, дві години по тому, вона вимикала свій. Було 18:30, надворі темно. Їй потрібно було поговорити з Ґамашем про те, що вона знайшла в кімнаті Бернара, перш ніж їхати додому. Ніч була холодною, і Лакост застебнула штормівку, перш ніж вирушити мостом, перекинутим через річку Белла-Белла й попрямувала до самого серця Трьох Сосен.
— Віддай це мені.
—
Вона впізнала похмурий голос ще до того, як побачила його власника.
— Віддай! — Бернар Маленфан нахилився до неї.
— Хочеш розповісти мені про це?
— Відвали. Давай сюди! — він підніс кулак до її обличчя, але не вдарив.
Ізабель Лакост стикалася із серійними вбивцями, снайперами, з жорстокими, п’яними чоловіками, і вона не мала жодних ілюзій. Розлючений, неконтрольований 14-річний підліток був так само небезпечний, як і будь-хто з них.
— Опусти кулак. Я не збираюся тобі його віддавати, тож немає сенсу погрожувати.
Бернар схопив її сумку, намагаючись вирвати, але вона очікувала цього. Вона давно з’ясувала, що більшість хлопців і навіть деякі не дуже кмітливі чоловіки недооцінюють жінок. Вона була сильною, рішучою і розумною. Ізабель холоднокровно вирвала сумку з його рук.
— Сука. Він навіть не мій! Ти справді думаєш, що я зберігав би таке лайно? — Останнє слово він викрикнув їй в обличчя, і вона відчула сморід його дихання і його слину на своєму підборідді.
— Тоді чий він? — запитала вона рівно, намагаючись контролювати відчуття огиди.
Бернар зловтішно зиркнув на неї.
— Ти знущаєшся? Я не скажу.
— Гей, з вами все гаразд?
З боку моста до них швидко наближалася жінка із собакою. Бернар розвернувся й побачив їх. Він смикнув велосипед і поїхав, вивернувши його прямо на собаку, але промахнувся.
— З вами все гаразд? — перепитала жінка, простягаючи руку й торкаючись нею руки Ізабель.
Лакост упізнала в ній Ганну Парр.
— То був молодий Маленфан?
— Так. Ми перекинулися кількома словами. Зі мною все гаразд, але дякую, що приспіли.
І вона не жартувала. У Монреалі такого б не було.
— Прошу.
Вони пройшли через річку Белла-Белла до Трьох Сосен і розійшлися біля бістро, помахавши одна одній на прощання.
Діставшись веселих вогнів і тепла, Лакост насамперед попрямувала до вбиральні, щоб відмити обличчя запашним милом і прохолодною водою. Вимившись, вона замовила мартіні і зловила на собі погляд шефа. Він кивнув у бік маленького столика, що стояв окремо. На столі стояли келих із мартіні та вазочка з горішками, перед нею сидів шеф. Лакост розслабилася. Потім вона розповіла йому про свій обшук у кімнаті Бернара й простягнула йому те, що знайшла там.
— Овва! — сказав Ґамаш, розглядаючи знахідку. — Зніміть відбитки пальців. Бернар заперечує, що це його? Він не сказав, чиє це?
Лакост похитала головою.
— І ти повірила, що він не його?
— Не знаю. Думаю, мені не хочеться йому вірити, але якийсь інстинкт підказує, що він говорить правду.
Тільки з Ґамашем вона могла говорити про почуття, інтуїцію та інстинкти, не відчуваючи, що вона когось захищає. Він кивнув і запропонував їй пообідати, перш ніж повертатися до Монреаля, але Ізабель відмовилася. Вона хотіла побачити свою сім’ю, перш ніж вони ляжуть спати.
Ґамаш прокинувся від стуку у двері. Годинник біля ліжка показував 2:47. Одягнувши халат, він відчинив. На порозі стояла Іветт Ніколь у неймовірно пухнастому рожево-білому вбранні.
Вона лежала без сну, ворочаючись, і зрештою просто згорнулася калачиком і втупилась у стіну. Як до цього дійшло? Вона була в халепі. Щось пішло не так. Здається, завжди щось ішло не так. Але чому? Вона так старалася.
І ось, на початку нового дня, знайомий старий голос промовив до неї: «Це тому, що ти виявилася такою ж, як дядько Сол. Безголовий дядько Сол. Вони розраховували на тебе, уся твоя сім’я, а ти знову облажалася. Сором!».
