Ніколь відчула, як тисне в грудях, і перевернулася. Визирнувши у вікно, за сільською лукою вона побачила світло. Вона схопилася з ліжка, накинула халат і побігла сходами до кімнати Ґамаша.
— Там горить світло, — мовила вона без усякого вступу.
— Де?
— Навпроти, у будинку Джейн Ніл. Увімкнули кілька хвилин тому.
— Повідомте інспекторові Бовуару. Нехай чекає мене внизу.
— Так, сер.
І вона пішла. За п’ять хвилин він зустрів розпатланого Бовуара на сходах. Уже виходячи, вони почули шум і побачили Ніколь, яка спускалася сходами.
— Залишайтеся тут, — наказав Ґамаш.
— Ні, сер. Це моє світло. — Вона могла б так само могла сказати «фіолетовий дверний свічник» — Ґамаш і Бовуар не звернули на її слова жодної уваги.
— Залишайтеся тут. Це наказ. Якщо почуєте постріли, викликайте допомогу.
Вони вдвох квапливо йшли через луку до будинку Джейн Ніл, коли Ґамаш раптом запитав:
— Ти взяв із собою пістолет?
— Ні. А ви?
— Ні. Але ти маєш знати, що в Ніколь пістолет був. Що ж, гаразд.
Вони побачили, що світло горіло у двох кімнатах — нагорі й у вітальні. Ґамаш і Бовуар робили таке сотні разів, вони знали порядок. Ґамаш завжди йшов першим, Бовуар слідував за ним по п’ятах, готовий вивести шефа з будь-якої лінії вогню.
Ґамаш безшумно увійшов до темного передпокою і піднявся двома сходинками на кухню. Він навшпиньки наблизився до дверей вітальні й прислухався. Почулися голоси.
Чоловічий і жіночий. Але хто то був і про що говорив, було не розібрати. Він подав знак Бовуару, перевів подих і штовхнув двері.
Посеред кімнати стояли приголомшені Бен і Клара. Ґамаш почувався так, ніби потрапив у комедію Ноела Коварда[116]. Бену лише бракувало аскотської краватки й келиха мартіні.
Клара, однак, більше тяжіла до цирку. Вона була вдягнена в яскраво-червоний фланелевий комбінезон, а ззаду, імовірно, був люк.
— Ми здаємося, — сказала Клара.
— Ми теж, — відповів Бовуар, здивовано дивлячись на її вбрання. Франкомовну жінку в такому одязі ніколи не побачиш. — Що ви тут робите?
Ґамаш перейшов одразу до суті. Була третя година ночі, і він щойно готувався до певних неприємностей. Він хотів повернутись у ліжко.
— Це те, про що я питала Бена. Відтоді як померла Джейн, я погано сплю, тож я встала до туалету й побачила світло. Я прийшла подивитися.
— Сама?
— Ну, я не хотіла турбувати Пітера, і до того ж це будинок Джейн, — сказала Клара, ніби це все пояснювало.
Ґамашу здалося, що він зрозумів. Клара вважала це місце безпечним. Йому доведеться поговорити з нею.
— Містере Гедлі, що ви тут робите?
Бен мав дуже збентежений вигляд.
— Я поставив будильник, щоб прийти сюди. Я хотів, ну, типу, піднятися нагору, ну ви розумієте.
Це було настільки неінформативно й нецікаво, що Бовуар побоювався заснути прямо стоячи.
— Продовжуйте, — сказав Ґамаш.
— Ну, щоб зробити більше роботи. Очистити розпис. Учора ви казали, як важливо все побачити, й от. Ну й через Клару, звісно.
— Продовжуйте, — сказав Ґамаш. Периферійним зором він побачив, як Бовуар похитнулася.
— Ти намагалася приховати це, але я розумію, що починаю тебе дратувати, — мовив Бен до Клари. — Я не надто проворний працівник. Я взагалі не надто проворна людина, напевне. Хай там як, я хотів зробити тобі сюрприз, попрацювавши вночі. Мабуть, це була безглузда ідея.
— На мою думку, це чудова ідея, — сказала Клара, підходячи й обіймаючи Бена. — Але ти тільки виснажиш себе й завтра знову будеш млявим.
— Я про це не подумав, — зізнався Бен. — Ви не заперечуєте, коли я попрацюю ще кілька годин?
— Я не проти, — відповів Ґамаш. — Але наступного разу, будь ласка, попереджайте нас.
— Може, мені залишитись і допомогти? — запропонувала Клара.
Бен завагався і, здавалося, був готовий ось-ось щось сказати, але просто похитав головою. Виходячи з будинку, Ґамаш озирнувся на Бена, який самотньо стояв у вітальні. Той здався йому маленьким загубленим хлопчиком.
Був вечір четверга, і на вернісажі в мистецькій галереї Вільмсбурга спостерігалася рекордна кількість відвідувачів. Хвіст урагану Кайла, за прогнозами, мав ударити пізніше вночі, і це очікування додавало події особливого ажіотажу, ніби прийти на відкриття означало ризикнути життям і виявити як характер, так і відвагу. Це, власне, було не таким уже й далеким від істини для більшості виставок у Вільмсбурзі.
На минулих вернісажах були присутні лише художники й кілька їхніх неохайних друзів, які підкріплювали свої сили вином у тетрапаках і козячим сиром — сир привіз один із членів правління, у якого була коза. Цього вечора навколо накритої тканиною роботи Джейн, що стояла на мольберті в центрі кімнати, зібралася прискіплива юрба. Уздовж білих стін були розставлені роботи інших художників, там стояли й самі художники. Вони мали нещастя бути обраними для виставки, на якій інтерес до їхніх робіт явно поступався інтересові до роботи вбитої жінки. Дехто, можливо, і погодився, що їхню біду не порівняти з бідою людини, яка реально померла, але навіть так вона їх перевершила, навіть у нещасті. Життя художника було справді несправедливим.
