— Вона погодилася, що вклала дещо в цю картину, що тут є певне послання. Їй було цікаво, чи зможемо ми в цьому розібратися. Власне, я пам’ятаю, що вона дивилася прямо на Бена, коли говорила, дивилася так, ніби ти зрозумієш. Тоді я не збагнула чому, але тепер це має сенс. Це данина твоїй мамі.
— Ти так гадаєш?
Бен присунувся ближче до Клари й витріщився на картину.
— Ну, це не має жодного сенсу, — сказала агент Ніколь, яка підійшла зі свого посту біля дверей, приваблена сміхом, наче злочином. Ґамаш почав пробиратися до неї, сподіваючись зупинити, перш ніж вона скаже щось зовсім образливе. Але його ноги, хоч і довгі, не могли зрівнятися з її ротом.
— Ким була Йоланда для Тіммер? Чи знали вони взагалі одна одну? — Ніколь вказала на обличчя білявої жінки на трибунах поруч із акриловими Петром і Кларою. — Навіщо Джейн Ніл малювати племінницю, яку вона сама зневажала? З цією жінкою картина не може бути тим, що ви сказали, — даниною пам’яті місіс Гедлі.
Ніколь явно насолоджувалася тим, що підколювала Клару. І Клара, всупереч собі, відчувала, як її гнів зростає. Вона безмовно дивилася на самовдоволене молоде обличчя по той бік мольберта. Однак іще гіршим було те, що Ніколь мала рацію. На «Ярмарковому дні» була, безсумнівно, велика білява жінка, а Клара знала, що Тіммер навіть більше за Джейн недолюблювала Йоланду.
— Я можу з вами поговорити? — Ґамаш став між Кларою та Ніколь, затуливши собою тріумфальний погляд молодої жінки. Не кажучи більше ні слова, він розвернувся й попрямував до виходу. Ніколь на мить завагалася, а потім пішла слідом.
— Завтра о шостій ранку з Сен-Ремі відходить автобус до Монреаля. Сідайте на нього.
Більше він нічого не сказав. Агент Іветт Ніколь залишилася тремтіти від люті на холодному темному ґанку мистецької галереї Вільмсбурга. Їй хотілося грюкати в зачинені двері. Здавалося, що всі двері її життя зачинилися в неї перед носом, й ось вона знову опинилася на узбіччі. Серце несамовито калатало, вона зробила два кроки до вікна й зазирнула. Вона дивилася на людей, що снували залом, на Ґамаша, який розмовляв із тією жінкою Морров та її чоловіком. Але там був іще хтось. За мить вона зрозуміла, що бачить своє власне відображення.
Як вона пояснить усе своєму батькові? Вона все зіпсувала. Якось, десь вона зробила щось не так. Але що? Проте Ніколь була не здатна мислити раціонально. Вона думала лише про одне: як вона входить до свого крихітного будиночка з бездоганним садочком у східному Монреалі й каже батькові, що її відсторонили від справи. Сором! У голові промайнула фраза з розслідування.
«Ти дивишся на проблему».
Це щось означало. Щось важливе, вона була впевнена. І тоді, нарешті, вона зрозуміла.
Проблема була в Ґамаші.
Он він розмовляв і сміявся, самовдоволений, не помічаючи болю, який спричинив. Він нічим не відрізнявся від чехословацької поліції, про яку їй розповідав батько. Як вона могла бути такою сліпою? З полегшенням вона зрозуміла, що не мусить нічого розповідати батькові. Зрештою, це була не її провина.
Ніколь відвернулася, бо видовище було надто болісним — люди, що веселяться, і її самотнє відображення.
Годиною пізніше вечірка перемістилася з мистецької галереї Вільмсбурга до будинку Джейн. Вітер посилювався, починався дощ. Клара встала посеред вітальні, так само як це зробила б Джейн, щоб бачити реакцію всіх запрошених.
Звідусіль чулося: «О боже!», «Хай йому грець!», «
Давно зниклі пуми та рисі, хлопці, що йдуть на Велику війну[118], і прямо до скромного вітража собору Святого Томаса, що вшановує пам’ять загиблих. Біля поліцейської дільниці Вільмсбурга буяла марихуана, а на вікні сидів щасливий кіт і дивився вниз на квітучі зарості.
Насамперед Клара, звісно, знайшла на стіні себе. Її обличчя визирало з куща старих садових троянд, а Пітер тим часом присів у шортах позаду благородної статуї Бена, що стояла на газоні перед будинком його матері. Пітер був у костюмі Робіна Гуда, з луком і стрілами; а Бен, відважний і рішучий, не зводив очей із будинку. Клара підійшла якнайближче, щоб побачити, чи не намалювала Джейн змій, що виповзають зі старого будинку Гедлі, але змій не було.
Дім Джейн швидко наповнився сміхом, криками та ревом — гості впізнавали односельців, події, місця. А іноді дехто був зворушений до сліз, не в змозі пояснити чому.
Ґамаш і Бовуар рухалися кімнатою, спостерігаючи і слухаючи.
— …але що мене найбільше приваблює, так це її захоплення всім зображеним, — говорила Мирна до Клари, — навіть у смертях, у нещасних випадках, похоронах, неврожаях — навіть у них відчувається своєрідне життя. Вона зробила їх природними.
