«Твоя домівка, — пробурмотіла Гея. — Поглянь на неї востаннє, Персі Джексоне! Тобі слід було повернутись сюди. Тоді ти б принаймні помер поряд із товаришами під час римського вторгнення. Але тепер твоя кров литиметься далеко від дому, на стародавніх скелях, і пробудить мене від сну».
Земля затремтіла. На вершині пагорба спалахнула полум’ям сосна Талії. Долиною утворилися тріщини. Трава перетворилась на пісок, а ліс розсипався на пил. Ріка й озеро висохли. Табірні хатинки та Великий Будинок згоріли дощенту. Коли струси припинились, Табір Напівкровок скидався на пустир після атомного вибуху. Єдине, що залишилось, — це веранда, на якій стояв Персі.
Поряд з ним завирував пил і з’єднався у жіночу постать. Її очі були заплющені, наче у лунатика. Золотисті та білі цяточки вкривали трав’янисто-зелене одіяння, наче сонячне світло у густій листві. Волосся чорне, як розораний ґрунт. Обличчя вражало красою, але навіть з мрійливою усмішкою на губах жінка здавалась холодною та ворожою. Персі здалося, що з такою саме усмішкою богиня дивилася б і на те, як гинуть напівбоги та палають міста.
— Коли я поверну собі владу над землею, — промовила Гея, — то залишу тут пустир навіки, на згадку про ваш вид та його цілковиту безсилість переді мною. Несуттєво,
Гея розплющила очі — зелені та чорні вируючі безодні. Богиня бачила все. Її терпіння було безмежним. Вона прокидалась повільно. Але коли прокинеться, сила її буде нездоланною.
Шкіру Персі защипало. Його руки оніміли. Він опустив очі й усвідомив, що розсипається на пил, наче переможені ним чудовиська.
— Насолоджуйся Тартаром, мій пішачку, — промуркотіла Гея.
Металевий брязкіт висмикнув Персі зі сну. Його очі різко розплющилися. Він збагнув, що чує, як опускаються корабельні шасі.
У двері постукали. ,Усередину просунулась Джейсонова голова. Синці на його обличчі зійшли. Блакитні очі блищали від збудження.
— Привіт, старий! — промовив він. — Ми знижуємось над Римом. Ти просто повинен це побачити.
Небо було яскраво-блакитним, наче у світі ніколи й не траплялося бурь. Сонце здіймалось над віддаленими пагорбами, тож усе знизу блищало та переливалось, наче Рим щойно відполірували.
Персі бачив великі міста раніше. Зрештою, він був родом з Нью-Йорка. Але від неймовірної безмежності Рима у нього буквально захопило подих. Місту наче було байдуже на географічні межі. Воно стелилось на пагорби і долини, перекидалось через Тибр безліччю мостів та простиралось далі й далі за обрій. Вулиці та алеї безладно звивалися крізь покривало дахів. Скляні офісні будівлі стояли поряд з археологічними розкопками. Кафедральний собор сусідував з рядком романських колон, що, у свою чергу, стояли біля сучасного футбольного стадіону. У деяких районах між брукованими вуличками купчились старі вілли з оздобленими стукко[19] стінами та червоними черепичними дахами, тож Персі почувався так, наче потрапив в античні часи. Куди б він не подивився, усюди були просторі п’яцци та забиті автівками вулиці. Парки пронизували місто чудернацьким поєднанням пальмових та оливкових дерев, сосон і ялівців, наче Рим не міг вирішити, до якої частини світу належить... Або, можливо, просто вірив, що весь світ належить йому.
Місто наче бачило сон Персі. Воно нібито знало про намір Геї зруйнувати всю людську цивілізацію і відповідало їй своєю багатотисячолітньою величчю: «Хочеш знищити це місто, Брудолика? Ну, спробуй!»
Інакше кажучи, воно було тренером Хеджем серед міст... тільки зростом трохи вищим.
— Ми сядемо в тому парку, — оголосив Лео, вказуючи на широкий зелений простір, уцяткований пальмовими деревами. — Сподівайтесь, що Туман зробить з нас величезного голуба, чи щось подібне.
Персі шкодував, що поряд немає Джейсонової сестри Талії. Вона завжди знаходила спосіб вплинути на Туман таким чином, щоб люди бачили те, що було потрібно їй. Персі таке ніколи не вдавалось. Тож йому залишалось тільки безперервно думати: «Не дивіться на мене!» і сподіватись, що римляни знизу не помітять велетенської бронзової триреми, що опускалась на місто в розпалі ранкової години пік.
Це начебто спрацювало. Авто не повертали з дороги, а римляни не тицяли в небо і не кричали: «Прибульці!». «Арго II» опустився на землю і втягнув усередину весла.
Шум дорожнього руху доносився зусібіч, але у парку панував спокій. Не було видно людей. Ліворуч похило тягнулась у напрямку гаїв галявина. Старенька вілла мостилась у тіні химерного вигляду сосон з тонкими та кривими стовбурами, що здіймались на тридцять-сорок футів, а потім розгортали свої пишні крони. Вони нагадали Персі дерева з «Книжок доктора Сьюса», які читала йому у дитинстві мама.
