Джейсон подивився обабіч занедбаної дороги. Завдяки чарівній дії амброзії та нектару сьогодні він виглядав значно краще. Колір шкіри знову став нормальним, а рана на чолі майже загоїлася. Новий гладіус, що дала йому Гера минулої зими, висів на поясі. Більшість хлопців виглядали б незграбно з піхвами, пристебнутими до джинсів, але Джейсонові це неймовірно пасувало.
— Жодних автівок... — промовив він. — Але гадаю, ми б однаково не зупиняли попутні автівки.
— Еге, — погодилась Пайпер, стурбовано вглядаючись вдалину дороги. — Ми вже занадто багато часу провели на землі. Це територія Геї.
— Гм... — Джейсон клацнув пальцями.— Я можу попросити друга нас підвезти.
Персі здійняв брови.
— О, справді? Я теж. Гайда подивимось, чий друг прийде швидше?
Джейсон свиснув. Пайпер знала, що він робить. Але з того часу, як вони зустріли Бурю в Будинку Вовка минулої зими, тільки три спроби викликати грозового духа були успішними. Сьогодні небо було таким блакитним, що Пайпер не дуже вірила, що кінь прийде.
Персі просто заплющив очі й зосередився.
До цієї миті Пайпер не мала нагоди його роздивитись. Після стількох розповідей про Персі в Таборі Напівкровок, він здавався їй... ну, він не справляв сильного враження, особливо поряд із Джейсоном. Персі був худішим, десь на дюйм нижчим, з трохи коротшим і значно темнішим волоссям.
Пайпер такі хлопці не дуже подобались. Побачивши його в якомусь універмазі, вона певно прийняла б його за скейтера: по-недбалому привабливий, швидше за все легковажний і, безперечно, бешкетник. Вона б трималась осторонь, адже у її житті неприємностей вистачало. Але вона розуміла, чому він подобається Аннабет і чому вона потрібна йому. Якщо хтось і міг утримати цього хлопця в шорах — то це Аннабет.
У чистому небі загуркотів грім.
Джейсон посміхнувся.
— Незабаром.
— Запізно. — Персі вказав на схід, звідки виром мчала чорна крилата фігура. Спочатку Пайпер вирішила, що це Френк у формі ворона. А потім зрозуміла, що фігура завелика, як на птаха.
— Чорний пегас? — запитала вона. — Ніколи не бачила таких.
Крилатий жеребець опустився на землю. Він риссю підійшов до Персі й тикнувся мордою в його обличчя, а потім із цікавістю повернув голову до Пайпер та Джейсона.
— Пірате, — промовив Персі, — це Пайпер і Джейсон. Вони друзі.
Кінь заіржав.
— Ну, може, потім, — відповів Персі.
Пайпер чула, що Персі вміє говорити з конями, бо він син Посейдона, володаря цих тварин, але ніколи не бачила цього на власні очі.
— Чого хоче Пірат? — поцікавилася вона.
— Пончиків, — усміхнувся Персі. — Завжди пончики. Він понесе всіх трьох, якщо...
Раптом повітря похолоднішало. У Пайпер вистрелило у вухах. Приблизно за п’ять ярдів від них, над соняшниками, мчав мініатюрний вихор заввишки у триповерхівку, наче зі сцени «Чаклуна Країни Оз». Він опустився на дорогу поряд із Джейсоном і набув форми коня — туманний скакун, тіло якого спалахувало блискавками.
— Буря, — широко всміхаючись промовив Джейсон. — Давно не бачилися, друже.
Грозовий дух став дибки і заіржав. Пірат боязко відступив.
—Тихо, хлопче. Він теж друг! — промовив Персі, вражено дивлячись на Джейсона. — Круто, Грейс.
Джейсон знизав плечима.
— Я потоваришував із ним під час битви в Будинку Вовка. Узагалі-то, він вільний дух, але час від часу погоджується мені допомогти.
Персі та Джейсон залізли на своїх коней. Пайпер ніколи не почувалась упевнено з Бурею. Нестримна їзда на звірі, який може будь-якої миті розчинитись у повітрі, змушувала її дещо нервувати. І все ж вона взяла руку Джейсона й залізла на коня.
Буря мчав дорогою, а Пірат ширяв у небі над ним. На щастя, їм не трапилося жодної автівки — це могло б скінчитись аварією. Не минуло й хвилини, поки вони дісталися потрібного дорожнього знака, що виглядав точнісінько так, як у видінні Пайпер.
Пірат приземлився. Обидва коні застукотіли копитами по асфальту. Жодному з них, здавалось, не сподобалась раптова зупинка, коли тільки-но вдалося належним чином розігнатись.
Пірат заіржав.
— Твоя правда, — промовив Персі. — Винаря ніде не видно.
— Перепрошую? — пролунав голос з-за полів.
Буря так швидко повернувся, що Пайпер ледве не звалилась.
Пшениця розсунулась. Перед ними з’явився чоловік з видіння Пайпер. У широкополому капелюсі, увінчаному виноградними лозами, пурпуровій сорочці з короткими рукавами, шортах кольору хакі та сандаліях з білими шкарпетками. Виглядав він років на тридцять, мав невеличке черево і походив на гравця університетської футбольної команди, який досі не усвідомив, що вже давно не студент.
— Хтось щойно назвав мене винарем? — промовив він, неймовірно розтягуючи слова. — Кличте мене Бахусом, якщо ваша ласка. Або паном Бахусом. Чи владикою Бахусом. Ще можна О-боги-не-вбивайте-мене, володарю Бахусе.
Персі змусив Пірата наблизитися, хоч кінь цьому не дуже зрадів.
— Ви виглядаєте інакше, — сказав богові Персі. — Стрункіші. Волосся довше. І ваша сорочка не така кричуща.
Бог вина скосив на нього, очі.
— Що ти, на біса, верзеш? Ти хто такий? Де Церера?
— Га.... які ще цербери?
