— Ніко — приманка, — пробурмотіла вона. — Слуги Геї якимсь чином його заточили. Але ми не знаємо, де саме вони його утримують.
— Десь у Римі. Під землею. За їхніми словами, Ніко житиме ще декілька днів, але я не розумію, як він може протриматись стільки часу без кисню.
— Ще п’ять днів, якщо вірити словам Немезиди. Календи липня. Принаймні тепер у нас чіткий строк.
— Що таке календи?
Аннабет посміхнулась, наче її, тішило, що вони повернулися до старого звичного стану речей: Персі нічого не розуміє, а вона все пояснює.
— Це просто римська назва першого дня місяця. Звідси пішло слово
— Зараз?
Вона завагалась.
— Ні. Гадаю, це може почекати до ранку. Не хочу сповіщати їй такі новини посеред ночі.
— Велетні згадували про статую, — пригадав Персі. — І щось говорили про талановиту подругу, яка її охороняє. Ким би не була ця подруга, От її дуже боїться. Хто здатний налякати велетня?
Аннабет дивилася на автомагістраль, що звивалася поміж темними пагорбами.
— Персі, ти не бачився з Посейдоном останнім часом? Чи не отримував від нього якісь знаки?
Він похитав головою.
— Ні, відтоді як... Ого, я навіть не пригадаю. Відтоді як завершилася війна з титанами. Я бачив його в Таборі Напівкровок, але це було минулого серпня, — його раптом охопило моторошне відчуття. — А що? Ти бачилась із Афіною?
Дівчина не підвела очей.
— Кілька тижнів тому. Не... не найприємніша наша зустріч. Вона була несхожою на саму себе. Можливо, це греко-римська шизофренія, про яку говорила Немезида. Вона говорила образливі речі. Сказала, що я підвела її.
— Підвела? — Персі не певен був, що добре розчув. Аннабет була бездоганною дитиною-напівбогом. Вона втілювала все, чим мала б володіти донька Афіни. — Яким чином ти?..
— Не знаю, — засмучено промовила вона. — А ще мене теж переслідують кошмари. Вони не такі зрозумілі, як у тебе.
Персі чекав, але Аннабет не мала наміру розповідати детально. Йому хотілося її втішити, сказати, що все буде гаразд, але він розумів, що це не так. Він хотів зробити так, щоб у них разом був щасливий кінець. Після всіх цих років навіть найжорстокіші боги мусили б визнати, що Аннабет і він на це заслужили.
Але, невідомо звідки, він знав, що цього разу жодним чином не в змозі допомогти Аннабет, окрім того, що просто перебувати поряд: «Мудрості доньку самотній шлях чекає».
Він почувався безпорадним і скутим, як тієї миті, коли тонув у маскеку.
Аннабет ледве усміхнулася.
— Романтичний у нас вечір, еге ж? Тепер жодних неприємних розмов до ранку. — Вона знову його поцілувала. — Ми все владнаємо. Я поруч із тобою. Поки що решта несуттєве.
— Гаразд. Жодних більше розмов про пробудження Геї, ув’язнення Ніко, кінець світу, велетнів...
— Замовкни вже, Риб’ячі Мізки, — наказала вона. — Просто обійми мене.
Вони притиснулися одне до одного. Перш ніж Персі встиг це усвідомити, його повіки почали важчати від гудіння корабельного двигуна, тьмяного світла та заспокійливої близькості Аннабет. Він заснув.
Коли Персі прокинувся, крізь скляну підлогу сочилося денне світло, а юнацький голос сказав:
— О... ви у такій халепі.
Персі бачив Френка, оточеного людожерами, бачив у битві з невмирущим велетнем і навіть тоді, коли він звільняв Танатоса, бога смерті. Проте він ніколи не бачив друга настільки наляканим, як тепер — коли Френк знайшов їх з Аннабет у стайні.
— Що? — Персі протер очі. — О, ми просто заснули.
Френк напружено глитнув. Сьогодні він був у кросівках, темних військових штанах і футболці з емблемою Зимових олімпійських ігор у Ванкувері. На комір він почепив значок центуріона (зважаючи на те, що вони тепер були перебіжчиками, цей значок водночас і викликав у Персі сум, і обнадіював). Френк відвів погляд, так наче від вигляду друзів йому пекло в очах.
— Усі вважають, що вас викрали, — промовив він. — Ми обійшли весь корабель. Коли тренер Хедж дізнається... О, боги, ви перебували тут усю ніч?
— Френку! — Вуха Аннабет стали червоними, наче полуниця. — Ми спустилися сюди, тільки щоб поговорити. А потім заснули. Випадково. От і все.
— Поцілувались кілька разів, — промовив Персі.
Аннабет люто на нього зиркнула.
— Дякую за допомогу!
— Нам краще... — Френк вказав на двері стайні. — Е-е, нам наче час на сніданок. Там і поясните, чим займалися... тобто не займалися? Тобто... я дуже не хотів би, щоб цей фавн... тобто сатир... мене вбив.
І Френк утік.
Коли всі нарешті зібрались в обідній залі, ситуація виявилась не настільки поганою, як гадав Френк. Джейсон і Пайпер видихнули з полегшенням, а Лео не міг припинити шкіритись і бурмотіти: «Класика. Класика».
Одна тільки Хейзел здавалась обуреною, можливо, через те, що вона з сорокових років минулого століття. Дівчина обмахувала долонею своє обличчя й відводила очі, коли зустрічалася поглядом із Персі.
Тренер Хедж, звісно, ліз на стінку, але Персі не міг сприймати серйозно сатира, який ледве досяг заввишки п’ять футів.
— Повірити не можу! — загорланив Хедж, змахнув биткою й перекинув тарілку з яблуками. — Проти правил! Безвідповідальні!
