В одному акваріумі безцільно плавала дюжина гіпокампів — коней з риб’ячими хвостами. Персі бачив багато гіпокампів у дикій природі. Він навіть їздив на декількох, але ніколи не бачив їх в акваріумі. Він спробував заговорити до них, але ті просто плавали колами, час від часу вдаряючись об скло. Їхній розум здавався затуманеним.
— Це неправильно, — пробурмотів Персі.
Він повернувся й побачив дещо навіть гірше. На дні меншого резервуара дві нереїди — морські німфи — сиділи одна навпроти одної, схрестивши ноги, і грали в карти. Вони, здавалось, нудились. Їхнє довге зелене волосся мляво плавало навколо обличчя. Очі були напівзаплющеними.
Персі так розлютився, що ледве міг дихати. Він сердито подивився на Кейт.
— Як ви можете їх тут тримати?
— Знаю, — зітхнула Кейт. — Вони не дуже цікаві. Ми намагались навчити їх трюків, але безуспішно, на жаль. Уважаю, вам значно більше сподобається цей акваріум.
Персі хотів було заперечити, але Кейт уже пішла далі.
— Матінко-коза моя рідна! — заволав тренер Хедж. — Подивіться на цих красунь!
Він витріщався на двох морських зміїв — тридцятифутових чудовиськ із сяючою блакитною лускою та пащами, здатними перекусити навпіл китову акулу. В іншому резервуарі визирав зі своєї цементної печери кальмар розміром із вантажівку, чий дзьоб нагадував велетенський гвинторіз.
У третьому резервуарі містилося шестеро людиноподібних створінь із лискучими тілами тюленів, головами собак та руками людей. Вони сиділи на дні акваріума й будували щось із «Лего», але здавалися так само напівпритомними, як нереїди.
— Це? — Персі навіть не зміг сформулювати запитання.
— Тельхіни? — промовила Кейт. — Так! У неволі живуть тільки у нас.
— Але вони билися на боці Кроноса в останній війні! — випалив Персі. — Вони небезпечні!
Кейт пустила очі під лоба.
— Ну, ми б не назвали цю виставку «Смерть у морських глибинах», якби експонати були безпечними. Не переймайтеся. Вони під впливом сильних снодійних препаратів.
— Снодійних? — запитав Френк. — Це законно?
Кейт вдала, ніби нічого не почула. Вона рушила далі, показуючи інші експонати. Персі озирнувся на тельхінів. Один із них, вочевидь, ще був малям. Він намагався зробити з «Лего» меч, але здавався занадто ослабленим, щоб скласти деталі докупи. Персі ніколи не подобались морські демони, але зараз йому стало їх шкода.
— А
— Напівбоги? — скрикнув Френк.
— Але також їдять китів і невеличкі кораблі. — Кейт повернулася до Персі й зашарілась. — Вибачте... я така фанатичка чудовиськ! Певна, що ти все це й так знаєш, адже ти син Посейдона.
У вухах Персі загуло, наче туди сунули кілька дзвоників. Йому не подобалось, що Кейт так багато про нього знає. І не подобалось, як вільно вона розповідає про те, що тутешніх створінь накачують наркотиками і що деякі з її малят обожнюють їсти напівбогів.
— Хто ви? — наполегливо промовив він. — «Кейт» — це якесь скорочення?
— Кейт? — Вона на мить розгубилась, а потім поглянула на свій бейдж. — О...
Вона розсміялась.
— Hi, це...
— Вітаю! — загудів крізь акваріум інший голос.
Із темряви квапливо вийшов маленький чоловічок. Він рухався боком, наче краб на своїх зігнутих ніжках, сутулячись та здіймаючи руки так, ніби тримав невидимі тарілки.
На ньому був одягнений водолазний костюм бридкого зеленого відтінку, на одному боці якого блищав сріблястий напис «Вар’єте Норки». На засаленому ріденькому волоссі були закріплені навушники з мікрофоном. Молочно-блакитні очі розташувалися на різному рівні. Попри усмішку, обличчя чоловіка не здавалося дружелюбним, швидше здавалося, ніби воно постраждало під час польоту крізь аеродинамічну трубу.
— Відвідувачі! — загуркотів чоловік у мікрофон. Його голос зовсім не гармоніював із його зовнішністю, а нагадував голос діджея, низький і звучний. — Ласкаво прошу до «Вар’єте Форкія»!
Він змахнув руками, наче хотів привернути їхню увагу до якогось вибуху. Але нічого не трапилося.
— Трясця, — буркнув чоловік. — Тельхіни, це ваш сигнал! Я змахую руками, а ви бадьоро підскакуєте у своєму резервуарі, робите синхронне подвійне обертання й утворюєте піраміду. Ми ж це репетирували!
Морські демони навіть не ворухнулися.
Тренер Хедж нахилився до крабоподібного чоловіка й понюхав його блискучий костюм.
— Гарний прикид.
З його голосу не здавалося, ніби він жартує. Ну, не дивно! Сам сатир був радий хоч щодня носити спортивну уніформу.
— Дякую! — засяяв посмішкою чоловік. — Я — Форкій.
Френк не знав, на яку ногу ступити.
— А чому на вашому костюмі написано «Норка»? Форкій розлютився.
— Дурнувата швацька фірма! Нічого не здатні зробити належним чином.
Кейт постукала по своєму бейджу.
— Я сказала їм, що мене звуть Кето. А вони написали Кейт. А мій брат... Тепер він Норка.
