Пролунав дзвоник. Дітлахи хмарою кинулись до дверей. Семі відтягнув Хейзел з їх шляху, в той час як малята — які поводились так, наче Семі їм підплачував, — оточили Руфуса зусібіч. Задираку затягнуло всередину школи разом з потоком дошкільнят.
Незабаром, якщо не брати до уваги привидів, Семі та Хейзел залишились наодинці.
Семі зібрав розчавлений обід Хейзел, показно струсив пил з брезентового пакета і з низьким уклоном вручив його Хейзел, наче це була її корона.
— Пані Ламар.
Хейзел з минулого взяла свій розчавлений обід. Вона, здавалось, ледве не плакала, але Лео не міг сказати чому: чи то від розради, чи то від страждань, чи то від удячності.
— Семі... Руфус тебе вб’є.
— Йому достане клепки не зв’язуватись зі мною.
Семі натягнув ковпак на кашкет, випростався і випнув свої кістляві груди. Ковпак упав.
Хейзел розсміялась.
— Ти просто ходяча халепа.
— Ох, дякую, пані Ламар!
— Будь ласка, мій «підступний голубчику».
Усмішка Семі стала невпевненою. У повітрі запанувала незручна тиша. Хейзел утупилася очима в землю.
— Не слід тобі було торкатися того діаманта. Він небезпечний.
— Ой, та годі тобі! — промовив Семі. — Не для мене.
Хейзел невпевнено подивилась на нього так, наче дуже хотіла йому повірити.
— Може статися щось погане. Тобі не...
— Я не продаватиму його. Обіцяю! Просто залишу як символ твоєї похилості.
Хейзел не втримала усмішку.
— Гадаю, ти хотів сказати «символ твоєї прихильності».
— Саме так! Нам уже час іти. Час для нашої наступної сцени: «Гіді Ламар ледве не вмирає від нудьги на уроці англійської».
Семі виставив лікоть, наче джентльмен, але Хейзел грайливо його відштовхнула.
— Дякую, що був зі мною, Семі!
— Пані Ламар, я
Удвох вони помчалися назад у будівлю школи.
Лео ніколи не почувався примарою більше, ніж зараз. Можливо, він насправді все своє життя був ейдолоном, тому що цей хлопчина з минулого заслуговував на звання Справжнього Лео значно більше за нього самого. Він був кмітливішим, крутішим і дотепнішим. І так вправно загравав із Хейзел, що безумовно полонив її серце.
Не дивно, що Хейзел по-особливому подивилась на Лео, коли вони зустрілись уперше. Не дивно, що вона промовляла «Семі» з такою ніжністю. Але з Лео такий Семі, як з Пласкоголового Руфуса Кларк Гейбл.
— Хейзел, — промовив він. — Я... я не...
Шкільне подвір’я розчинилось в іншій сцені.
Хейзел і Лео досі були привидами, але тепер стояли перед занедбаним будинком біля стічної канави, оброслої бур яном. Декілька бананових дерев нависало над подвір’ям. Зі старомодного радіопрогравача на сходинках лунала латиноамериканська музика, а на затіненій веранді сидів у кріслі-гойдалці худорлявий старий і вдивлявся в обрій.
— Де ми? — запитала Хейзел. Вона досі була з туману, але її голос тепер переповнювала тривога. — Це не з мого життя!
Лео відчув, як його примарна сутність почала згущуватись, наче ставала більш реальною. Це місце здавалось напрочуд знайомим.
— Це Х’юстон, — усвідомив він. — Я знаю цей вид. Цей відвідний канал... це старий район моєї мами, де вона зростала. Он там аеропорт Хоббі.
— Це
— Ти мене запитуєш?
Раптом старий забурмотів:
— А, Хейзел...
По спині Лео поповзли мурахи. Очі старого досі так само вдивлялись в обрій. Звідки він знає, що вони тут?
— Здається, у нас скінчився час, — задумливо продовжив, старий.— Що ж...
Він не закінчив думку.
Хейзел і Лео стояли непорушно. Старий чоловік не подавав нових знаків. Лео раптом усвідомив, що старий говорив сам до себе. Але чому тоді він промовляв ім’я Хейзел?
У старого була зморшкувата шкіра, кучеряве сиве волосся та скрючені пальці, наче він усе життя працював у машинному цеху. Він був одягнений у чисту світло-жовту сорочку, сірі штани на шлейках та блискучі чорні туфлі.
Попри похилий вік, в очах чоловіка сяяв ясний розум. Сидів він зі стриманою гідністю і здавався таким безтурботним... навіть приємно здивованим, наче думав: «Чорт забирай, я стільки прожив? Круто!»
Лео був певен, що ніколи раніше не бачив цього чоловіка. То чому він здавався таким знайомим? І тоді хлопець помітив, що чоловік стукає пальцями по ручці крісла, але не безладно: старий використовував азбуку Морзе, точнісінько так, як робили Лео з його мамою... І повідомлення було тим самим: «Я люблю тебе».
Відчинилися скляні двері. Назовні вийшла молода жінка з чорним коротким волоссям, одягнена в джинси та бірюзову блузку. Вона була привабливою, але не витонченою: у неї були м’язисті плечі та мозолисті долоні. Її очі весело блищали, так само як і у старого, а на руках вона тримала немовля, загорнуте в блакитну ковдру.
— Дивись, міхо[12], — звернулася вона до немовляти. — Це твій бісабуельо[13]. Бісабуельо, хочете його потримати?
Лео схлипнув, почувши її голос.
Це його матір — молодша, ніж він пам’ятав, але... жива. Це означало, що немовля на її руках...
Старий широко всміхнувся, оголивши свої бездоганні зуби, так само білосніжні, як і волосся. Його обличчя вкрили зморшки радості.
— Хлопчик! Мі бебіто[14], Лео!
— Лео? — прошепотіла Хейзел. — Це... це ти? Що означає «бісабуельо»?
