— Був, — виправила Хейзел. Вечірнє повітря було теплим, але вона затремтіла. — Я гадала... мабуть, я можу тобі показати.
— Тобто на світлині?
— Ні. Я іноді, так би мовити, повертаюсь у минуле. Цього давно не траплялось. Я ніколи не намагалася зробити це навмисно. Але я розділила одну таку подорож із Френком, тож я подумала...
Хейзел зустрілась із ним очима. Лео відчув, як починає тремтіти, наче йому в кров убризнули кофеїн. Якщо Хейзел поділила цю подорож із Френком, то Лео або взагалі не хоче, мати з цим нічого спільного, або
— А ця твоя подорож... — Він важко глитнув. — Про що саме ми говоримо? Це безпечно?
Хейзел простягнула долоню.
— Я не просила б тебе, якби не була переконана, що це важливо. Наша зустріч не може бути випадковістю. Якщо все спрацює, ми, можливо, нарешті зрозуміємо, як поєднані.
Лео озирнувся на штурвал. Його досі переслідувала нав’язлива думка, ніби він про щось забув, але тренер Хедж начебто непогано вправлявся. Небо попереду було ясним. Ніщо не віщувало біди.
До того ж щось йому підказувало, що ця подорож буде недовгою. Хіба може статися щось погане, якщо залишити тренера за головного на кілька хвилин?
— Гаразд, — погодився Лео. — Показуй.
Він узяв Хейзел за руку. Світ розтанув.
Лео стояв на дворі старої будівлі, схожої на монастир. Червоні цегляні стіни заросли виноградними лозами, а великі магнолії розкололи бруківку навколо будівлі. Сонце палило, вологість перевищувала двісті відсотків — вища, ніж у Х’юстоні. Десь неподалік смажили рибу. Сірі хмари, смугасті, наче тигрова шкура, здавалось, нависали над головою.
Двір був розміром приблизно з баскетбольний майданчик. В одному куті, біля підніжжя статуї Діви Марії, валявся здутий футбольний м’яч.
У відчинених вікнах навколишніх будинків Лео помітив якісь рухи, але загалом панувала моторошна тиша. Він не бачив жодних ознак кондиціонерів — мабуть, температура в приміщеннях уже сягнула понад тисячу градусів.
— Де ми?
— Моя стара школа, — пролунав біля нього голос Хейзел. — Академія Святої Агнеси для кольорових дітей та індіанців.
— Що це за назва?
Він повернувся до Хейзел і скрикнув. Вона була примарою... мрячний силует у димчастому повітрі. Лео опустив очі й усвідомив, що його власне тіло так само перетворилося на туман.
Усе навколо здавалося твердим і справжнім, але він сам був духом. Після одержимості ейдолоном три дні тому він не радів таким відчуттям.
Перш ніж Лео встиг щось запитати, у будівлі пролунай дзвоник: не сучасний електронний, а старомодний металевий, з язичком.
— Це спогад, — промовила Хейзел, — тож ніхто нас не побачить. Дивись, зараз вийдемо ми.
— Ми?
З усіх дверей, галасуючи та штовхаючись, ринули на двір дітлахи. Більшість афроамериканців, але були серед них і діти з латиноамериканською зовнішністю. Поміж них були як дошкільнята, так і учні середніх класів. Лео швидко зрозумів, що потрапив у минуле, бо всі дівчата носили бавовняні сукні та шкіряні туфлі з пряжками, а хлопці були одягнені в білі сорочки та штани зі шлейками. У багатьох були кашкети, як у жокеїв. Деякі дітлахи несли обіди, але таких було небагато. Їхній одяг був чистим, але зношеним та вицвілим. У декого на штанях зяяли дірки, а на черевиках ледве трималися підбори.
Кілька дівчат почали стрибати через стару мотузку для білизни. Старші хлопці жбурляли один одному обшарпаний бейсбольний м’яч. Дітлахи з обідами сіли поряд та почали їсти й балакати про щось.
Ніхто не звернув уваги на привидів Хейзел та Лео.
А потім на двір вийшла Хейзел — Хейзел з минулого. Лео легко її впізнав, хоча вона виглядала на два роки молодшою, ніж тепер. Її волосся було стягнуте в пучок. Золотаві очі з тривогою оглядали подвір’я. На відміну від інших дівчат, одягнених у білі або квітчасті бавовняні сукні, Хейзел була в чорному, тож виділялась, наче вдова на весіллі.
Вона стиснула в руках брезентовий пакет з обідом і пішла вздовж стіни, наче намагаючись бути непомітною.
Це не спрацювало. Її покликав хлопець: «Відьмина донька!» Він пошкандибав до неї, заганяючи її в кут. На вигляд йому могло бути від чотирнадцяти до дев’ятнадцяти років. Важко було сказати напевно, тому що хлопець був дуже кремезним і високим, мабуть, найбільшим на майданчику. Лео здогадався, що його залишали на другий рік декілька разів. Хлопчина носив брудну сорочку кольору ганчірки автомеханіка і потерті вовняні штани (за такої спеки!), а його ноги були цілковито босими. Можливо, вчителі занадто боялися цього малого, аби наполягати на взутті, або у нього його просто не було.
— Це Руфус, — з огидою промовила Хейзел-привид.
— Серйозно? Нізащо не повірю, що його звуть Руфус. — Ходімо.
Вона полетіла в напрямку сутички. Лео полетів за нею. Йому не доводилось пересуватись таким чином раніше, але одного разу він їздив на сеґвеї. Відчуття були чимось схожі: просто нахиляєшся в бажаному напрямку й летиш.
У здорованя Руфуса було таке пласке обличчя, наче більшість вільного часу він бився ним об тротуар. Пласкою була і його зачіска — на ній могли б приземлятися мініатюрні літаки.
