Вони пробрались крізь кряж між двома пагорбами, намагаючись залишатись у тіні, але Пайпер усе одно спітніла з ніг до голови. Москіти залишили сліди на її щиколотках, руках і шиї, тож вона, напевно, виглядала як жертва віспи.
Нарешті залишились із Джейсоном на самоті, і от як вони проводили час.
Вона досі сердилась, що Джейсон згадав про Геру, хоч і розуміла, що він ні в чому не винний. Можливо, вона просто загалом сердилась на нього. Тривога та почуття образи не полишали її від самого Табору Юпітера.
Що Геркулес хотів їй сказати про синів Зевса? Що їм не можна довіряти? Що вони під занадто великим тиском? Пайпер спробувала уявити Джейсона богом, як він стоїть на якомусь узбережжі та охороняє вхід до океану через багато років після смерті Пайпер та всіх, кого він знав у своєму смертному житті.
Цікаво, чи був колись Геркулес таким життєрадісним, як Джейсон — бадьорішим, упевненішим та завжди готовим підтримати. Це важко, було уявити.
Вони сходили в наступну долину, і Пайпер гадала, що зараз відбувається на «Арго II». Їй так і кортіло надіслати повідомлення через Іриду, але Геркулес заборонив їм зв’язуватися з друзями. Вона сподівалась, що Аннабет здогадається про випробування і не відряджатиме інший загін на берег. Пайпер гадки не мала, що зробить Геркулес, якщо його розгнівають ще більше. Вона вже уявляла, як тренер Хедж утрачає терпіння і націлює балісту на чоловіка в пурпуровому, або як ейдолони оволодівають свідомістю членів команди та змушують їх зав’язати смертельний бій з Геркулесом.
Пайпер здригнулась. Вона не знала, яка зараз година, але сонце вже починало сідати. Як день так швидко минув? Якби захід сонця означав тільки зниження температури, вона б охоче його зустріла. Але у їхньому випадку — це ще й кінцевий термін. Який сенс у прохолодному вечірньому бризі, якщо ти мертвий? До того ж завтра — перше липня. Якщо вони ні в чому не помилились, то це останній день життя Ніко ді Анжело, і разом із цим — останній день Рима.
— Стій, — промовив Джейсон.
Пайпер не одразу зрозуміла, у чому справа, але потім почула, що десь попереду тече вода. Вони прокралися крізь зарості й опинились на березі ріки. Вона була, можливо, сорок футів завширшки, але тільки декілька дюймів завглибшки — срібляста смужка води, що мчала по гладкому кам’яному дну. За кілька ярдів нижче по течії бистрина пірнала у глибокий темно-синій ставок.
Щось у цій річці бентежило Аннабет. Цикади в хащах замовкли. Пташки не щебетали. Ріка цаче вела лекцію і не терпіла жодних голосів, окрім власного.
Та що довше Пайпер слухала, то спокусливішою ставала ріка. Їй захотілось попити з неї. Можливо, скинути черевики. Непогано було б намочити ноги. А цей ставок... було б так чудово стрибнути в нього разом із Джейсоном і відпочити в тіні дерев, плаваючи у приємній прохолодній воді. Так романтично!
Пайпер відігнала від себе ці думки. Вони були чужими. Щось тут було не так. Ріка наче зачаровувала її.
Джейсон сів на камінь і почав знімати черевики. Він широко всміхнувся ставку, наче не міг дочекатись, коли у нього стрибне.
— Припини! — крикнула Пайпер на ріку.
Джейсон здавався ошелешеним.
— Припинити що?
— Не ти, — промовила Пайпер.
Вона почувалась дурепою, вказуючи на воду, але була певна, що та впливає на їхні почуття за допомогою якихось чарів.
Пайпер було вже вирішила, що вона божеволіє, і зараз Джейсон їй про це скаже, коли річка раптом заговорила: «Пробачте мені. Спів — одна з нечисленних розрад, що в мене залишились».
Зі ставка, наче на ліфті, почала підніматися фігура.
Плечі Пайпер напружились. Саме цю істоту вона бачила в лезі свого кинджала — бика з людським обличчям. Його шкіра була блакитною, як вода, а копита ширяли над поверхнею ріки. На бичачій шиї була голова чоловіка, з короткими чорними кучерями, по-давньогрецькі завитою борідкою, глибокими скорботними очима, прихованими за біфокальними окулярами, та губами, що, здавалось, завжди були надутими. З лівого боку його голови самотньо стирчав єдиний ріг — вигнутий і чорно-білий, схожий на ті, з яких воїни пили алкогольні напої. Через дисбаланс голова кренилась ліворуч, тож здавалось, що істота намагається позбутися води у вусі.
— Вітаю, — сумно промовила вона. — Прийшли мене вбити, так гадаю.
Джейсон натягнув черевики і почав повільно підводитись.
— Е, ну...
— Ні! — втрутилась Пайпер. — Вибачте. Це так незручно. Ми не хотіли вас турбувати, але нас відрядив Геркулес.
— Геркулес! — людина-бик зітхнув. Його копита вдарили по воді, наче він готувався напасти. — Для мене він завжди буде Гераклом. Бачте, це його грецьке ім’я: «слава Гери».
— Кумедне ім’я, — промовив Джейсон. — Ураховуючи те, що він її ненавидить.
— Еге ж, — промовив людина-бик. — Можливо, тому він не заперечував, коли римляни перейменували його на Геркулеса. Звісно, це те ім’я, під яким він відомий більшості людей... його бренд, якщо бажаєте. Геркулес — ніщо без свого іміджу.
Людина-бик говорив з гіркотою, але фамільярно, наче Геркулес був його давнім другом, який збився зі шляху.
— Ви Ахелой? — поцікавилася Пайпер.
