Тато мав чудовий вигляд — як раніше: із сяючими карими очима, ледве помітною щетиною, упевненою усмішкою і нещодавно підстриженим волоссям, наче був готовий для зйомки. Пайпер відчула полегшення, але разом із цим їй стало трохи сумно. «Як раніше» було не зовсім тим, чого вона бажала.
Вона почала подумки відраховувати час. За звичайних обставин у робочий день, як сьогодні, їй майже ніколи не вдавалось привернути увагу тата більше ніж на тридцять секунд.
— Привіт, — ледве чутно вимовила вона. — Добре почуваєшся?
— Люба, мені так прикро, що я змусив тебе хвилюватись через це дурнувате зникнення. Не знаю... — Його усмішка застигла в нерішучості, наче він намагався щось пригадати — ухопитись за якийсь спогад, що мав там бути, але не був. — Якщо чесно, не знаю, що сталось. Але зі мною все гаразд. Дякувати богові, у мене з’явився тренер Хедж.
— Дякувати богові, — повторила Пайпер. Забавний вибір слів.
— Він розповів мені про твою нову школу, — сказав тато. — Мені шкода, що зі «Школою дикунів» нічого не вийшло, але ти мала рацію. Джейн помилялася. Я був дурнем, що прислухався до неї.
Залишилося ще близько десяти секунд. Та принаймні вона почула, що тато зараз щирий.
— Ти нічого не пам’ятаєш? — запитала вона дещо з тугою.
— Авжеж пам’ятаю, — відповів він.
По її шиї пройшовся холодок.
— Справді?
— Я пам’ятаю, що люблю тебе, — промовив він. — І я пишаюся тобою. Тобі добре в новій школі?
Пайпер кліпнула очима. Вона не збирається зараз плакати. Після всього, крізь що вона пройшла, це було б сміховинно.
— Так, тату. Це швидше табір, ніж школа, але... Так, гадаю, мені тут буде добре.
— Телефонуй так часто, як зможеш, — сказав він. — І приїзди додому на Різдво. І, Пайпс...
— Так?
Він торкнувся екрана, наче намагався простягнути крізь нього руку.
— Ти дивовижна юна пані. Я не кажу тобі цього достатньо часто. Ти так нагадуєш мені свою мати. Вона б пишалася тобою. І дідусь Том, — він посміхнувся, — він завжди казав, що в тебе буде найсильніший голос у родині. Колись ти затьмариш мене. Мене пам’ятатимуть, як батька Пайпер МакЛін, і це найкраща спадщина, яку тільки можна уявити.
Пайпер хотіла було відповісти, але боялась, що заплаче. Вона просто торкнулася його пальців на екрані та кивнула.
Десь позаду щось промовила Меллі, і тато зітхнув.
— Студія кличе. Вибач, люба. — І здавалось, він справді роздратований від того, що йому час іти.
— Це нічого, тату, — вимовила вона. — Люблю тебе.
Він підморгнув їй. І екран потемнів.
Сорок п’ять секунд? Можливо, ціла хвилина.
Пайпер усміхнулася. Незначне, але поліпшення.
На ігровому майданчику вона знайшла Джейсона, який відпочивав на лавці з баскетбольним м’ячем поміж ніг. Він спітнів від гри, але мав чудовий вигляд у помаранчевій майці та шортах. Шрами і рубці, що він отримав на завданні, почали загоюватися завдяки медичному догляду будиночка Аполлона. Руки і ноги були м’язистими і засмаглими, і, як завжди, змушували її ніяковіти. Коротко стрижене волосся відблискувало на сонці, тож здавалось, що воно ось-ось перетвориться на золото, у стилі Мідаса.
— Привіт! — сказав він. — Як справи?
Пройшла майже секунда, перш ніж їй вдалось зосередитись на запитанні.
— Гм? О, авжеж. Добре.
Вона сіла поряд, і вони почали дивитись на таборян, що бігали у своїх справах. Пара дівчат з будиночка Деметри жартували із двома хлопцями з будиночка Аполлона. Щоразу, коли хлопці кидали м’яч, дівчата змушували траву рости навколо їхніх ніг. Біля табірної крамниці юнаки з будиночка Гермеса вішали оголошення: «Летючі черевики, ледве ношені, сьогодні знижка 50 %!» Діти Ареса обкладали свій будиночок новим колючим дротом. Будиночок Гіпноса спокійно собі хропів. Звичайнісінький день у таборі.
Тим часом діти Афродіти спостерігали за Пайпер і Джейсоном і намагались вдавати, що цього не роблять. Пайпер була майже впевнена, що бачила, як промайнули долоні з грошима, наче вони робили ставку на поцілунок.
— Вдалося поспати? — запитала вона.
Він глянув на неї так, наче вона прочитала його думки.
— Не дуже. Сни.
— Про минуле?
Він кивнув.
Вона не допитувалася. Коли б він хотів поговорити, то гаразд, але вона занадто добре його знала, щоб наполягати на розмові самій. Вона навіть не переймалася тим, що її знання щодо нього, здебільшого, засновувались на трьох місяцях підроблених спогадів. «Ти здатна передчувати можливості», — сказала її мати. І Пайпер була сповнена рішучості перетворити ці можливості на дійсність.
Джейсон обернув свій м’яч.
— Це неприємна новина, — попередив він. — Мої спогади не обіцяють... жодному з нас нічого хорошого.
Пайпер була майже певна, що він хотів сказати «нам» — тобто їм двом. Він пригадав якусь дівчину зі свого минулого? Але чому це має її турбувати? Тим паче такого сонячного зимового дня, коли Джейсон поряд із нею.
— Ми знайдемо якесь рішення, — пообіцяла вона.
Він нерішуче глянув на неї, наче дуже хотів їй вірити.
— Сьогодні увечері на зборах будуть Аннабет і Рейчел. Мабуть, краще тоді все пояснити...
— Гаразд.
