Лео куняв. Вона поклала його, загорнутого в ковдру, у теплу купку червоних і жовтих... подушок? Ліжко нагадувало комірку в стіні, було зроблене з почорнілих цеглин. Над головою знаходився металевий отвір, а ще вище була квадратна дірка, крізь яку Лео бачив зорі. Він пам’ятав, як затишно було лежати і як він хапав іскри, схожі на світляків. Хлопчик задрімав і бачив уві сні човен із вогню, що плив крізь попіл. Він уявив, як керує ним, орієнтуючись по зірках. Десь поруч тія Калліда сиділа у своєму кріслі-гойдалці — скрип, скрип, скрип — і наспівувала колискову. Уже в два роки Лео міг розрізняти англійську та іспанську, і він пам’ятав, що тія Калліда співала мовою, несхожою на жодну з них.
Усе йшло добре, доки мати не повернулася додому. Вона скрикнула й підбігла, щоб схопити малюка:
— Як ти могла?
Але стара пані зникла.
Лео пам’ятав, як дивився крізь мамине плече на полум’я, що звивалося навколо його ковдри. Лише кілька років по тому він зрозумів, що спав у розпеченому каміні.
А що було найдивнішим? Те, що тію Калліду не заарештували і навіть не вигнали з їх будинку. Протягом наступних років вона ще декілька разів з’являлася знову. Одного разу, коли Лео виповнилося три, вона дозволила йому гратися ножами.
— Ти повинен рано навчитися володіти зброєю, — наполягала вона, — якщо колись хочеш стати моїм героєм.
Лео вдалося не вбити себе, однак йому здавалось, що тії Калліді у будь-якому випадку було б байдуже.
Коли Лео виповнилося чотири, тія знайшла для нього гримучу змію на пасовищі неподалік. Вона дала йому палицю й підбурювала штрикнути тварину.
— Де твоя відвага, маленький герою? Доведи мені, що мойри[20] недарма тебе обрали.
Лео витріщився на ті жовті очі. У вухах лунало безпристрасне «сшш-сшш-сшш» зміїного брязкальця. Він не міг змусити себе штрикнути змію. Це не здавалося чесним. Вочевидь, змія була такої самої думки щодо кусання маленьких дітей. Лео міг присягнутися, що вона подивилася на тію Калліду так, наче хотіла сказати: «Ви у своєму розумі, жіночко?» І зникла у високій траві.
Іншого разу, коли вона наглядала за ним, Лео виповнилося п’ять. Тоді вона принесла йому кольорові крейди і блокнот. Вони сіли разом за стіл на задньому дворі квартирного комплексу, під старим горіховим деревом. Поки тія Калліда співала свої дивні пісні, Лео намалював вогняний човен із барвистими вітрилами, рядами весел, вигнутою кормою і приголомшливим кінцем щогли. Він було вже закінчив і думав підписати роботу так, як навчився у дитсадку, коли малюнок підхопило вітром і віднесло в небо.
Лео хотів заплакати. Він витратив стільки часу на цей малюнок... але тія Калліда тільки розчаровано фиркнула.
— Ще не час, маленький герою! Одного дня ти отримаєш завдання. Ти відшукаєш своє призначення, і твоя важка подорож нарешті себе виправдає. Але спершу тобі доведеться пережити купу горя. Мені шкода, але героїв інакше створити неможливо. А зараз не запалиш мені вогника, га? Зігрій ці старі кістки.
За декілька хвилин з’явилася мама Лео і скрикнула від жаху. Тія Калліда зникла, а Лео сидів серед диму й вогню. Блокнот згорів ущент. Крейдочки розплавились і перетворилися на липку різнокольорову калюжку, що булькотіла. Руки Лео палали, повільно пропалюючи поверхню столу. Багато років по тому люди з квартирного комплексу цікавилися, як комусь вдалося так глибоко випалити відбитки долоньок п’ятирічної дитини у твердій деревині.
Тепер Лео знав, що тією Каллідою, його психічно хворою нянею, увесь цей час була Гера. Це робило її ким... його божественною бабусею? Його родина була дивнішою, ніж він гадав.
Цікаво, чи знала всю правду мама? Лео пригадав, що після того останнього відвідування мама віднесла його додому і мала з ним довгу розмову, але він тоді мало що зрозумів.
— Вона більше не повернеться.
У його мами було вродливе обличчя, лагідні очі та кучеряве темне волосся, але через тяжку працю вона виглядала старшою, ніж була насправді. Під очима темніли мішки, а на руках — мозолі. Вона першою в сім’ї закінчила коледж, отримала диплом інженера-механіка і могла спроектувати будь-що, полагодити будь-що, сконструювати будь-що.
Ніхто її не наймав. Жодна компанія не сприймала її серйозно, тож вона опинилась у цеху, намагаючись заробити достатньо грошей, щоб утримувати себе та сина. Від неї завжди пахло мастилом, а коли вона розмовляла з Лео, то постійно говорила то іспанською, то англійською, використовуючи їх, наче додаткові інструменти. Минули роки, перш ніж Лео дізнався, що не всі розмовляють таким чином. Вона навіть навчила його азбуки Морзе, перетворивши це на гру, тож вони могли відстукувати одне одному короткі повідомлення, коли були в різних кімнатах: «Я люблю тебе. Усе гаразд?». Отакі прості речі.
— Мені байдуже, що каже Калліда, — сказала йому мама. — Мені байдуже до долі і до мойр. Ти занадто малий для цього. Ти досі моє маля.
Вона взяла його за руки, шукаючи опіки, але, звісно, не знайшла жодного.
