— Я відрегулюю тебе на наступній зупинці, — пообіцяв Лео. — Ти заробив трохи мастила з табаско.
Фестус зашумів зубами, та навіть це вийшло якось мляво. Він летів зі стабільною швидкістю, величезні крила намагалися зловити вітер, але ноша була заважкою. Дві клітки в лапах і три людини на спині — що більше Лео про це думав, то більше хвилювався. Навіть у металевого дракона є обмеження.
— Лео. — Пайпер доторкнулась до його плеча. — Ти добре почуваєшся?
— Еге... непогано, як на зомбі, якому промили мозок, — він сподівався, що його збентеження не помічають. — Дякую, що врятувала нас там, королево краси. Якби ти не звільнила мене від тих чарів...
— Не переймайся через це, — сказала Пайпер.
Але Лео дуже переймався. Він жахливо почувався через те, як легко Медея нацькувала його проти кращого друга. І ті почуття — образа на те, що Джейсон завжди був у центрі уваги і начебто не дуже й потребував Лео, — з’явилися не на порожньому місці. Інколи він справді це відчував — чим зовсім не пишався.
Та більш за все йому не давало спокою те, що він дізнався про маму. У Підземному царстві Медея побачила майбутнє. І через це її покровителька, жінка в чорних земляних одежах, дісталась до того цеху сім років тому, щоб налякати малого хлопчика і зруйнувати йому життя. Ось через що померла його мати — через те, що одного дня може зробити Лео. Отже, навіть якщо справа не в його вогняних здібностях, винним у маминій смерті якоюсь мірою все одно залишається він.
Коли вони залишили Медею в тому універмазі, Лео стало аж занадто приємно. Він сподівався, що вона не вибереться і повернеться точнісінько на Поля покарання, де їй і місце. І цими почуттями він не пишався так само.
І якщо душі повертаються з Підземного царства... чи є якась можливість повернути назад маму?
Він намагався відкинути геть ці думки. Теж мені Франкенштейн. Це неприродно. Неправильно. Медею, може, й повернули до життя, та навряд вона цілком була людиною, із цими шиплячими нігтями та сяючою головою і всім іншим.
Ні, мами більше немає. Якщо він вважатиме інакше, то в нього просто поїде дах. І все ж, ці думки ніяк не полишали Лео, лунаючи в голові голосом Медеї.
— Незабаром нам доведеться спуститися, — попередив він друзів. — За пару годин, щоб упевнитись, що Медея нас не переслідує. Не думаю, що Фестус зможе пролетіти більше.
— Гаразд, — погодилась Пайпер. — До того ж тренер Хедж, мабуть, не проти вийти з клітки. Та ось тільки куди ми прямуємо?
— До затоки Сан-Франциско, — припустив Лео. Спогади про універмаг були нечіткими, але, здавалось, він щось таке чув. — Медея щось говорила про Окленд?
Пайпер так довго не відповідала, що він задумався, чи не сказав чогось недоречного.
— Тато Пайпер, — утрутився Джейсон. — Щось трапилось із твоїм татом, так? Його заманили в якусь пастку.
Пайпер важко зітхнула.
— Слухайте, Медея говорила, що ви обидва помрете в затоці. І до того ж... навіть якщо ми туди дістанемось, затока Сан-Франциско величезна! Спочатку нам треба знайти Еола і здихатись від грозових духів. Борей говорив, що Еол — єдиний, хто може нам підказати, куди саме прямувати.
Лео рохнув.
— То як ми знайдемо Еола?
Джейсон нахилився вперед.
— Тобто ти цього не бачиш? — він указав уперед, але Лео нічого не побачив, окрім хмар та вогнів декількох міст, що сяяли в сутінках.
— Що? — запитав він.
— Оце... що б це не було, — сказав Джейсон. — У повітрі.
Лео озирнувся. Пайпер мала такий самий розгублений вигляд, як і він.
— Гаразд, — сказав Лео. — Можна конкретніше щодо того «що б це не було»?
— Наче слід від літака, — відповів Джейсон. — Окрім того, що воно сяє. Дуже мляве, але воно, безперечно, там є. Ми летіли за ним від Чикаго, тож я вирішив, що ти його бачиш.
Лео похитав головою.
— Можливо, Фестус його відчуває. Гадаєш, його Еол зробив?
— Ну, це чарівний вітряний слід, — сказав Джейсон. — Еол — вітряний бог. Гадаю, він знає, що в нас в’язні для нього. І вказує нам, куди летіти.
— Або це ще одна пастка, — промовила Пайпер.
Її тон занепокоїв Лео. Вона була не просто збентеженою. Вона здавалась пригніченою, навіть у відчаї, наче їх долю вже визначено і винна в цьому вона.
— Пайпс, усе гаразд? — запитав він.
— Не називай мене так.
— Добре, гаразд. Тобі завжди не подобаються імена, які я тобі вигадую. Але якщо твій тато в небезпеці і ми можемо допомогти...
Вона притулилась спиною до Джейсона і заплющила очі.
«Ну добре, — подумав Лео, — досить чіткий знак, що вона не хоче розмовляти».
Якийсь час вони пролетіли мовчки. Фестус начебто знав, куди летіти. Він тримався напрямку, обережно повертаючи на південний захід і, хотілося сподіватися, до фортеці Еола. Візит до ще одного вітряного бога, нова божевільна пригода — о, так. Лео не міг дочекатися.
У голові було занадто багато думок, щоб заснути, та, оскільки небезпека вже минула, його тіло вирішило інакше. Сил ні на що не залишилося. Від монотонного биття драконових крил важчали повіки. Він почав клювати носом.
— Подрімай трошки, — сказав Джейсон. — Усе гаразд. Передай мені віжки.
— Та пусте, зі мною все гаразд...
